Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

Ми піднялися на житловий поверх, у житті не бачила такої розкоші. Вкриті мозаїкою стіни й підлоги, священна фіолетова отрута в гарних горщиках на ледвізький манер. У мене теж колись був такий горщик, купила на ярмарку за пристойну суму, за що згодом дісталося від батька. Нове взуття ковзає, розносячи бруд чистою підлогою, а я кручу головою, намагаючись запам'ятати дорогу й озирнутися. Підіймаємося ще одними сходами, сходинки яких застелені шикарним килимом. Щось цей шлях не дуже схожий на дорогу в катівню, найімовірніше, ми прямуємо в особисті покої короля Ледвіги. У Ледвіги ж король, так? Не пам'ятаю, начебто він називався якось по-іншому, якось дуже знайомо. Зовсім недавно я чула це слово, але коли?

Ми зупинилися, і я з досадою зрозуміла, що, вдаючись до своїх роздумів про правителя Ледвіги, проґавила подробиці шляху від сходів до великих двостулкових дверей із білого дерева з майстерним різьбленням. А двері-то знайомі, і позолочена ручка теж... Тривожний дзвіночок пролунав у голові, і я насторожилася. Біля дверей п'ятеро охоронців у бойовій амуніції, очевидно, цього разу монстр вирішив подбати про свою безпеку. Чи він мене боїться? Смішно, справді. Може, якійсь рудій одноплемінниці й не вдасться більше застати його зненацька, ну хіба що знову полізе цілуватися. Сумніваюся, що цей дивний суперечливий суб'єкт відмовиться, нічому його життя не вчить. Ось такий він непослідовний - головнокомандувач монстр монстрів. Солдати відпустили мої лікті й поспішно відступили на крок. Роздратовано насупилася, а потім невпевнено потупцювала на місці, чекаючи, поки мені або дозволять увійти, або впихнуть у двері силою. Озирнулася на солдатиків, ті немов за командою відвернулися, цілком удаючи, що семеро сіреньких у цьому коридорі перед дверима просто загубилися в просторі. Може, я маю Маратика почекати? А навіщо мені це робити? Зробила крок до дверей, солдатики напружилися, двоє біля дверей скосили на мене погляд, але нічого не сказали. Гаразд, чого мені боятися, хай буде що буде, далі що-небудь придумаю. Відчинила двері з легким скрипом і увійшла, прикривши їх за собою.

Я пам'ятаю цю кімнату, бачила її уві сні. Зрозумівши, що це був не сон, з переляком прикипіла поглядом до стелі з намальованими птахами. Озирнулася на всі боки - нікого. Двері до спальні зачинені, як і ще одні двері навпроти. Двері на балкон завішені шторами кольору слонової кістки. Зробила кілька кроків до майстерно оздобленого каміна і фігурних диванчиків перед ним і зупинилася, помітивши знайомий довгий стіл. Стіл сервірований столовими наряддями на одну персону, виставлені традиційні ледвізькі солодощі. Ось халва, м'ясо в тісті, ароматний плов і багато-багато всього, чого я в житті раніше не те що не пробувала, не бачила ніколи. Живіт звело від спазму, коли я востаннє їла? Ймовірно, дуже давно, цього виявилося достатньо, щоб ноги самі понесли мене до столу. Напевно цю їжу принесли для монстра, королівський кухар витратив на неї весь день, якщо не більше, а він навіть не спробував. Зло підібгала губи, сідаючи за стіл і беручи виделку в руку. Я просто зобов'язана з'їсти все, не тільки тому, що до спазмів у животі їсти хочу, а тому, що їжа не повинна зникати через забаганки цього монстра!

Як же смачно, схопила один із мантів і мало не застогнала від задоволення. Ось ще цю страву спробую та он ту! Як же смачно! Запах у ледвізьких страв специфічний, як і смак, але порівняно з ними звичайна їжа здається прісною. Спустошивши тарілку з мантами, вже добралася до плову, коли двері до спальні відчинилися. От уміє ж він невчасно з'являтися! Усе, що з'їла, попросилося назовні, і я захлинулася ложкою рису.

Монстр власною персоною зупинився у дверях, у їхньому одязі, що невловимо скидався на рясу чорного кольору із золотою вишивкою. Схоже, його зупинив той факт, що його обплювали рисом.

- Треба ж, - протягнув він із насмішкою, дивлячись на мене холодними, як лід, очима. - Цього разу з балкона стрибати не збираєшся?

Їсти відразу ж перехотілося, але ненадовго, лише на секунду. Це точно був не сон, і тон у монстра дивний, він нібито мене в чомусь звинувачує. З яких це пір я маю почуватися винною перед монстром?!

- Тільки після Вас, - отруйно відповідаю йому, з викликом дивлячись в очі.

Куточки його рота смикаються в подобі посмішки, потворні шрами спотворюють обличчя, але воно не викликає в мені огиду, радше глуху злість. Він відсуває сусідній стілець і сідає, злегка відкинувшись на його спинку, дивиться на мене, немов на кумедну тварину.

- Вас, - дражнить мене з неприхованим роздратуванням.

Ніяк не реагую на цю фразу, мовчки суну ще ложку плову до рота, цього разу встигаю проковтнути, щоправда, абсолютно не відчувши його смаку.

- Смачно? - усе тим же трохи роздратованим тоном запитує він, спостерігаючи за мною так пильно, що вже й дихати незручно.

- Ви б все одно їсти не стали, - знизую плечима, засовуючи ще одну ложку в рот.

Мені здається, чи їжею та своєю манерою речі я намагаюся відгородитися від монстра?

- Не став би? - ледве помітно підняв він одну брову. - Я їм виключно те, що не можна назвати помиями.

"Помиями?!" - подумки повторила за ним, так і не донісши ложку до рота. Це що, моя їжа, на його думку, помиї?! ПОМИЇ?! Ні, я, звісно, не королівський кухар, але ПОМИЇ?! Від обурення ледь не вдавилася словами та, перш ніж гнів відступив, і я змогла хоч щось йому відповісти, монстр зробив щось зовсім вже дивне, остаточно загнав мене в ступор. Він подався вперед, наблизившись занадто близько, щоб я зрозуміла, що він зібрався зробити. Наступної миті він заковтнув мою ложку плову, що зависла в просторі, і знову відсторонився.