Читати книгу - "Аметистовий браслет для Аглаї, Катерина Федоровська"

Епілог

Бірюзові океанічні води лагідно огортали босі ноги графині Домбровської, пестили шкіру й заспокоювали скажений ритм серця. Сиділа на березі, віддихаючись після активних ігрищ із дітьми. Едда була десь у селищі, тож саме Аглая мала пильнувати усіх дітей.

Щоразу їй дуже важко давалася дорога на цей райський острів, але ж прагнула супроводжувати чоловіка й донечок. І тут, здавалося, що навіть без впливу магії каменів її душа та тіло завжди зцілювалися.

Пройшло вже сім років з дня їхнього примирення. Саме той день, коли Адам привіз невідомо звідки величезну кількість її улюблених квітів, вони вважали днем свого весілля та створення сім’ї.

На м’якому й білому, мов борошно, піску весело копошилася гомінка орава дітвори. Трійко молодших братів Адама вправно вчили будувати піщані фортеці своїх, виходить, що племінниць: двох чорнявих загорілих дівчаток.

Так вже склалося, що Аглая народила двох донечок-погодок, які були точними копіями свого батька.

А от знайти якісь риси Домбровських у дітях Едуарда та Едди було важко. Аглая досі не могла звикнути, що той здоровенний довгокосий острів’янин, який звався на острові тьхі-чу просто Едом, був її свекром. На щастя, переселення мандрівної душі старшого графа Домбровського й цього разу пройшло вдало.

Вона спостерігала, як наближаються до берега ці чоловіки, зовсім не схожі один на одного, батько й син, весело про щось розмовляючи.

Трохи ще побавилися з дітворою у воді. Чоловіки ж – ті самі діти. А потім Ед, поки Адам відбивався від водних атак своїх братів, підійшов до Аглаї та й присів поряд із нею на теплий пісок.

- Аглає, золотко, розкажи мені про Касія, - спитав Ед, трохи ніяковіючи. – Як у нього справи з картинами? Продаються?

Вона відчувала, що доля Касія тяготить і його вітчима. Знала, що провина за такий печальний поворот у житті старшого сина лягла грозовою хмарою на всю сім’ю.

Тому й намагалася спокутувати провину всіх. Аглая відвідувала його постійно. Вона була першою, з ким Касій заговорив. Здивувало Аглаю його прохання, однак виконала все, як він просив. Замовила йому полотнища й фарби. Касій почав малювати картини.

На усіх його полотнах була зображена одна й та сама жінка. У різні роки свого життя і така неоднакова: злісна, роздратована, гордовита, байдужа. Здавалося, що увесь свій біль та образи на матір Касій виплескував у картинах. Кожна з них називалася однаково. Мати.

Ці картини були настільки живими, настільки геніальними, так досконало передавали емоції, що Касій став відомим навіть далеко за межами свого міста. Аглая відкрила картинну галерею у місті, портрети графині Євлампії купували й люди захоплювалися тією надзвичайною майстерністю нещасного художника. Вийти на волю йому, на жаль, було неможливо. Але на якомусь етапі свого затвірницького життя, він перестав потребувати тієї свободи. Лише малював і малював цілими днями. Через декілька років він дозволив і брату приходити до нього в гості. Здавалося, що пробачив усім, але не матері.

- Усе добре, його картини чудово продаються, - відповіла свекрові Аглая, загрібаючи рукою пісок. – Він навіть почав малювати пейзажі, не лише графиню Євлампію.

- Я вдячний тобі, Аглає, за те, що ти робиш для нашої сім’ї. А щодо Євлампії? Як вона почувається? – знову насупився трохи Ед, певно, й через стільки років совість мучила його за долю дружини.

Адже графиня Євлампія розплатилася за свій гріх сповна. Вона так страждала, що майже постійно перебувала в депресії. Вони з бароном Крісовським оселилися в невеликому будиночку десь у горах, але Ґеорґ розумів, що безповоротно втратив ту можливість, коли вони обоє могли б бути щасливими.

Аглая з Адамом інколи відвідували їх, але стан графині так і не покращувався.

Тож саме це й розказала свекрові.

- Я мав би здогадатися про почуття Ґеорґа, але знаєш, як воно буває – не бачиш те, що відбувається у тебе перед носом.

А потім Ед нахилився до Аглаї й, підморгуючи, по-змовницькому прошепотів:

- Я підготував тобі різних магічних порошків. Будете повертатися додому, візьмеш із собою.

- Е, ні, - відповіла Аглая, сміючись. – Краще вже жити без магії, так хоч і важче, але чесно й по-справжньому.

Кінець