Читати книгу - "Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій"

— Іро, заспокойся, — Феліція спробувала обійняти мачуху, але та її відштовхнула. Тоді дівчина встала і, діставши зі звичного місця в шафці настоянку валеріани, накапала їй у склянку з водою та простягла. — Попий.

Ірина випила і, заплющивши очі, кілька хвилин сиділа мовчки. Інші теж не наважувалися порушити тишу. Розплющивши, нарешті, очі, Ірина раптом поставила найлогічніше запитання:

— Навіщо ти повернулася, Феліціє? Якщо в тому світі так чудово, то чому ти знову тут?

— Мені треба поговорити з дідусем Ернестом. Я хочу попросити його піти зі мною. Той світ його потребує.

— Що ж, не буду затримувати, — Ірина важко зітхнула і знову заплющила очі.

Феліції стало прикро. Її зустріли з таким теплим прийомом, а тепер так легко виганяли. Вона намагалася знайти слова, щоб повернути мачуху в норму, але не встигла нічого придумати.

— Значить, ти незабаром знову підеш? — Аліса вмить посумнішала.

— Так. Я буквально на день-два сюди прибула.

— А ти мене з собою забрати не можеш? — в очах Аліси було стільки надії, що Феліція не знала, що відповісти, щоб не розчарувати сестричку.

— Алісо! — гаркнула на неї мати.

— Що, мамо? — Аліса надулася. — Хіба це життя? А ось там магія, там класно.

Феліції б розповісти, які проблеми зараз у Велланії, але їй так не хотілося засмучувати дівчинку.

— Там також може бути погано. Наше місце тут. А Феліція нехай вчиняє, як знає.

— Ну, мааамо! — на очах Аліси виступили сльози.

— Ні. Ми житимемо тут.

Аліса вже ледь стримувала сльози. Піднявшись з-за столу, вона хотіла втекти до себе в кімнату, але Феліція зупинила її. Вона підійшла до сестри і обійняла її, намагаючись хоч трохи втішити.

— У Велланії зараз небезпечно, Аліско. Я прийшла за дідусем Ернестом, щоб він допоміг її врятувати від жахливих демонів. Можливо, пізніше, коли ми вирішимо всі проблеми, я знову прийду і зводжу тебе на екскурсію, якщо твоя мама не буде проти.

— Такий варіант мене влаштовує, — знехотя погодилася Ірина.

Аліса витерла сльози і змусила себе усміхнутися.

— Ну от і домовилися, — Феліція випустила сестричку з обіймів. — Що ж, я піду навідаю дідуся Ернеста. У нас мало часу.

Ірина не стала заперечувати і, залишивши її приходити до тями після знайомства з магією, Феліція зі своїми супутниками пішла до дідуся Ернеста. Старий жив у великому будинку за 10 хвилин ходьби разом із дружиною, сином, невісткою та онучками. Двері відчинила старша з його онучок — 17-річна Емілія.

— Дідусю Ері! — а в сім'ї Ернеста всі називали саме так. Він сам обрав собі таке скорочення. — Феліція повернулася!

На крики Емілії збіглася вся родина — вони якраз вечеряли на кухні. Дідусь Ернест одразу ж кинувся обіймати Феліцію і довго-довго не відпускав.

— Вгадай, де я була, дідусю Ері? — спитала Феліція, тільки-но старий випустив її з обіймів.

— І де ж, сонечко? — дідусь хитро підморгнув, розуміючи, звідки вона прийшла.

— У Велланії!

Ні дідусь Едуард, ні дідусь Ернест, розповідаючи казки онучкам, ніколи не говорили назви світу, з якого вони прийшли. Тож дідусь Ернест знав: Феліція його не розігрує, вона каже правду.

— Ну нарешті! А то я втомився, що моїм історіям ніхто не вірить, — старий видихнув з таким полегшенням, ніби з його душі не камінь упав, а ціла скеля.

— Я все думала, чому мене так приваблює магія, а, виявляється, я пов'язана з Велланією і не тільки за походженням.

— Що ти маєш на увазі, люба?

— Це довга історія, а ми ще не вечеряли. Іра нас тільки чаєм напоїла і потім довго приходила до тями після демонстрації магії архімагесою Тірреною.

— Архімагеса Тіррена? — дідусь Ернест тільки-но помітив, що Феліція прийшла не одна, і, обійшовши її, підійшов до супутників дівчини. — Ви та сама Тіррена Лютем? Адже ви — вона, так? Це фіолетове волосся забути неможливо!

— Так, це я, — відповіла архімагеса, здивовано посміюючись над реакцією старого. — Хіба ми знайомі?

— Мій батько спілкувався з вами інкогніто, про портали. Ми приїжджали до вас у Муірн. Це було понад 60 років тому, мені тоді лише 6 було, Еду — 14.

— О так, пригадую, — архімагеса Тіррена закивала головою. — Навіть не думала, що консультую родичів короля, що втекли на Землю. Мене попросили надати допомогу — я її надала.

— І тепер ви знову тут, привели до мене мою Феліцію.

— І можу забрати вас назад у Велланію, Ернесте, — архімагеса Тіррена підморгнула старому. — Вибачте, не знаю вашого велланійського імені. Чи його у вас немає?

— Еріван. Мене звуть Еріван.

Тепер Феліція зрозуміла, чому дідусь Ернест просив називати себе Ері — так скорочувалося його справжнє ім'я.

— А твого діда, Феліціє, звали Едованом.

— Я знаю, — кивнула Феліція. — Про нього залишилися записи в королівському архіві Сетірамів, а ось про тебе — ні.

— Мій батько вирішив не залишати про мене згадок. Але це не важливо. Проходьте на кухню, повечеряємо разом, у нас ще багато їжі залишилось, а потім обговоримо справи.

Повечерявши разом із ріднею, яка весь час кидала здивовані погляди, то на дідуся, то на Феліцію, то на архімагесу Тіррену, Феліція без прикрас повідала про все, що зараз відбувалося у Велланії та повідомила, що дід Ернеста, Еміван Сетірам, просить його допомоги із самої Обителі неупокоєнних.

— Це ж треба, ти бачила мого дідуся, сонечко, — старий усміхнувся. — А я його востаннє бачив у 6 років. Після того разу ми до Велланії більше не поверталися.

— То що ти скажеш, дідусю Ері? Підеш із нами чи залишишся на Землі?

Старий задумався. Було видно, що він хоче залишити Землю і повернутися у світ, де є магія, світ, який усі ці роки кликав його до себе. Тільки от у нього була сім'я і ​​він не міг вирішити за всіх.