Читати книгу - "Згадай, Мері Горн"

—Макс, ну це не смішно. Куди ти мене ведеш?

— І чого ти така непосидюча. Зачекай.

Я обурено видихнула. Коли я після вбиральні вийшла, Макс попросив мене повернутися до нього спиною. А його фраза: "Ти ж мені довіряєш?" Викликала повну недовіру. Ну, але ж я як дівчина відповіла: "Звичайно ж". Ї

Хлопець зав'язав мені очі пов'язкою і взявши за руку кудись повів. 

— Обережно, тут сходинка, — сказав він.

Я підняла ногу але нічого не відчула під нею

—  Знаю що це мега смішно, але можеш мене не обдурювати.

Я стала прямо перед собою не піднімаючи ноги але раптом наштовхнулася на щось, і розчаровано застогнала. Звичайно, я могла натякнути на Макса але ж він попереджав. 

— Господи, яка ж ти недовірливо.

Я скрикнуоа відчуваючи як хлопець піднімає мене науки.

— А тобі я так бачу сподобалося мене носити.

Я не бачила обличчя Макса і взагалі його але впевнена що він в цей момент посміхнувся. Я важко видихнула і поклала свою голову на його плече.

— Ти і досі переживаєш?

— Через що? Зараз не мене тягнуть не відомо куди а тебе. Так, до слова.

Я засміялася.

— Я ж сказала що довіряю тобі. Але відверто, цієї темряви не очікувала. А я про презентацію.

Я відчула як Макс знизив плечима.

— Варто вірити в краще, чи не так? Ти вже сукню купила?

Я посміхнулася.

— Звичайно ж.

— Думаю, тобі і та що була на аукціоні підійшла б.

Я закотила очі і згадала що Макс цього не бачить.

—  Гаразд, я не така освідчена у вашому багатому світі. Але те, що в одній сукні між багатими людьми не виходити затямила.

—Байдуже на інших, головне щоб нам добре було. Я зараз тебе опущу. Готова?

Я хмикнула.

— Звичайно ж я б хотіла щоб ти мене іще поносив але думаю що готова.

Макс засміявся.  Він опустив мене а я ще хвилину трималася за його шию адже рівновага була не найкраща. Відчула, як руки хлопця зачіпали моє волосся а тоді чорна пов'язка впала. Я глянула на неї.

— Не думала що ти носиш краватки, — сказала я.

Хлопець посміхнувся.

— Ти така неуважна. Звичайно ж я їх не ношу. І в цій сьогодні не був.

Справді, до його футболки чорна краватка це як кажуть "Приший кобилі хвіст". Я почала роззиратися. Ми були в темній кімнаті а з-за моїх плечей пробивалося світло. Я повернулася і здивовано ахнула.

— Це для нас?— спитала я знову повернувшись до Макса.

Він посміхнувся.

— Це все для тебе.

Я підійшла до Макс і обійняла його. Після цього ми сіли за стіл. Він стояв у цій кімнаті, на ньому милий ведмедик а джерелом світла були свічки. Навкруг стола звисали милі фотографії. 

 — Звідки у тебе мої дитячі фото?— спитала я зачіпляючи одну з них і посміхнулася.

— Ну...напевно фотоальбом не так і далеко захований. 

Я посміхнулася. Макс дістав шампанське з-під стола.

— Мені ж не можна, — сказала я розчаровано а Макс посміхнувся і повернув до мене назву.

— Я знаю. А також...здається Смішарики були твоїм улюбленим мультфільмом у дитинстві.

Я засміялася. Гаразд, Макс продуманий. Від дитячого шампанського точно не відмовлюся.

— То альбом все ж був далеко, — сказала я.

— Твоя мама люб'язно його знайшла. 

Наступну годину ми говорили про дитячі звички і це було настільки мило, що я і не відчула як швидко пройшов час а свічка перед нами помалу згорала. 

Все ж, ми піднялися. Я глянула на фото і зауважила, що з інших сторін щось написано. Я глянула на Макса. А він посміхнувся. Схопивши ближчу до мене фотографію я повернула її і прочитала вголос.

— Якщо хочу присвячу тобі всі пісні, але знаю що тобі цього не треба — прочитала я і нахмуривши брови глянула на Макса.

Він посміхнувся і почав наспівувати мелодію пісні котра грала в авто під котру я співала. Посмішка на моєму обличчі збільшилася в тричі.

— То це все через пісню?— спитала я.

Макс нахмурив брови.

— Це все через те, що я тебе люблю. Думаю ти знайдеш ці слова на одному з інших фото. Як думаєш, котрому саме?

Я роззирнулася і погляд зустрівся зі мною маленькою котра стоїть біля ялинки поруч з батьком. Я підійшла і повернула фото. На очах забриніли сльози. Я глянула на Макса.

— Знаю, ти ніколи не розповідала нічого про свого рідного батька, але я відчув що скоріше за все ти більше була прихильна до нього ніж до Лідії. 

Я підійшла до Макса стаючи навпроти.

— Дякую.

— За що?

— За усе. За цей вечір, за тренування, за те що попри мої бурчангя вранці витягаєш мене з ліжка за те що ти поруч. Напевно, влаштувати це з фактом що на носі презентація було не легко. І точно не як раз пальцями щолкнути. Я б могла зачекати, але ти...ти ощасливив мене цим всім. І думаю що б ти в майбутньому не влаштовував. На які побачення не запрошував але це буде найкраще з усіх.

Макс посміхнувся і обійняв мене. Я засміялася і поставила руки на плечі хлопця. Не знаю скільки ми так простояли, але коли віддалилися то я відчувала себе абсолютно по іншому. Щасливою. 

— Ну все, що це за телячі ніжності. У твоїй кімнаті є оригінали всіх цих фото, тому ти зможеш цілком скласти пісню. А іще, тепер у тебе є містер Тедді. Якщо раптом буде сумно. Але я цього не дозволю.

Я посміхнулася.

— Жоден містер Тедді не замінить мені тебе. 

Макс посміхнувся і поцілував мене в лоба. Ми помалу рушили до виходу.

— Це мені вже подобається.

Ми вийшли на вулицю і я зрозуміла що було ми...гаразд я не зрозуміла де саме. Скоріше за все це один з відділів торгового центру. Сівши у машину я посміхнулася а на свої коліна поставила коричневого плюшевого ведмедика. Він був таким милим. Макс сів біля мене засівши машину.

— Що ж, а тепер варто повернутися у наше скучне сіре життя.

Я посміхнулася. А тоді згадала про Дениса 

— Я пробувала із Денисом поговорити, але він як у кокон замотався. Не захотів нічого казати. Я вирішила не тиснути.

Макс спохмурнів.

— Думаю, я з ним поговорю щойно ми приїдемо.