Читати книгу - "Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт"

зберігати все в секреті, благослови її боже. Здається, практично всі знають, але просто мовчать про це. Не можу не думати, чи залишилося б це таємницею, якби то був хтось інший. Думаю, люди тут знають, хто їх годує». Вона цинічно засміялася. «Річ у тім, що все стає очевидним, коли покопатися. Дівчатко за кольором вда­лося в Елен, таке ж чарівне руде волосся, але якщо на це не дивитися, то зрозуміло, що Стракан — її батько…»

«От холера», — подумав я. Фрейзер тихо свиснув.

— Тож Стракан стрибає в гречку? Декого хоч медом годуй, а все мало.

Вираз обличчя Броуді був враженим, наче він не міг повірити в те, що щойно почув. Але для мене все стало на свої місця. Що Елен сказала про батька Анни тієї ночі, коли лікувала мої опіки? «Скажімо так, там ніколи не було майбутнього».

Тепер я знав чому.

Обличчя Броуді затверділо. Елен йому не дочка, але за віком могла бути. Він мовчки тицьнув по диктофону заскарублим пальцем, щоб відтворити наступний файл.

З голосу Меґґі одразу було зрозуміло, що щось не так.

«Боже, який жахливий дурний день. Спроба взяти інтерв’ю в Стракана та його дружини після того, як на неї напали, здавалася гарною ідеєю. Жахлива справа, але вони найгламурніша пара на Західних островах, і зараз це шикарна тема. Подумала, що це вдала ідея — розілляти суп та підморгнути Стракану. Аж тут цей доктор Девід, трясця його матері, Гантер, лізе зі своїм патяканням про Кемпбелла. Боже, краще б мене там і поховали. І наче все було ще не так погано, то він ще й каже мені, що того молодого поліціянта вбили. Дункана. Так його звали? Це жахливо, я не пам’ятаю. Я ж клята журналістка. Він був дуже добрим, допоміг мені на поромі, сумку підніс. Навіть тієї ночі, коли застукав мене в котеджі. Не може такого бути, щоб хтось на цьому острові — боженько, хтось, кого я знаю! — убив його. Що ж таке коїться? Не хочу навіть про це говорити…»

Файл раптово закінчився. Наше дихання вкрило парою вікна автомобіля, здавалося, що ми опинилися в морі туману. Світ зовні міг зникнути, але Броуді вибрав наступний запис.

— Два залишилося.

Цього разу я подумав, що з диктофоном щось не так. Шум, який долинав із динаміка, спочатку був нерозбірливим, нечітким лепетом. Лише коли я впізнав гуркітливий голос Ґатрі, який замовляв випивку, то зрозумів, що ми слухаємо запис, зроблений у барі перед сходом селища. Чутно було уривки розмов, потім з динаміка пролунав голос Броуді. Тихо й далеко — диктофон намагався вловити слова з іншого кінця кімнати.

Ми ще раз вислухали рішучу відмову Кінроса повірити, що вбивця був мешканцем острова, запитання самої Меґґі про ідентичність мертвої жінки й невдалу спробу самоствердження Кемерона. Запис знову став нерозбірливим, сход закінчився.

Коли запис добіг кінця, напруга в задушливому салоні автомобіля здавалася нестерпною. Потім заговорив Броуді.

— Останній.

Цього разу голос Меґґі звучав набагато бадьоріше.

«Нарешті хороші новини! Я теж ледь не пропустила.

Я й гадки не мала про цю записку, її запхали глибоко в кишеню пальта. Просто біда, якби я не знайшла її вчасно. Хоча я не знаю, чому він хоче зустрітися зі мною опівночі, та ще й на Бодах-Руні. Цій людині не відмовиш у драматизмі. Тільки не йому. Я могла б і ще щось подумати, але смію сказати, що він просто хоче дочекатися, поки дружина засне. Так чи так, а я свого шансу не змарную. Я так старалася, щоб узяти інтерв’ю, і якщо Майкл Стракан хоче зберегти це в таємниці, я не пручатимуся».

Раптом пролунав бурхливий сміх.

«Рада, що все-таки недарма розбила бабусину третю найкращу миску. Боже, сподіваюся, він мене не під­ставить. Ото ж буде халепа, як він не прийде. Мов у дурному романі…»

Запис закінчено. Єдиним звуком залишався барабанний стукіт дощу по даху автомобіля та тужливий порив вітру. Броуді мовчки знову відтворив останню частину.

«…якщо Майкл Стракан хоче зберегти це в таємниці, я не пручатимуся…»

Фрейзер першим знайшов свій голос.

— Ісусе Христе! Вона мала зустріч зі Страканом?

— Ви її чули, — тихо промовив Броуді. Він сидів дуже нерухомо, ніби боявся ворухнутися.

— Але… Господи, це ж дурня якась! Навіщо Стракану вбивати Меґґі Кесіді? А інших? Що з його дружиною? Він не міг сам на неї напасти!

— Люди здатні на все, коли вони в розпачі, — сказав Броуді. Він повільно похитав головою. — Я теж не бачив цього, але Стракан має більше мотивів, ніж Кінрос. Ми думали, що Дженіс Дональдсон вбили тому, що вона намагалася шантажувати клієнта, а хто був би найкращою ціллю? Овдовілий капітан порома чи заможний одружений чоловік, опора своєї громади?

— Так, але… навіщо Стракану вештатися з дешевою шльондрою Дональдсон, коли в нього така дружина?

Броуді втомлено знизав плечима.

— Деякі чоловіки полюбляють бруд. Що ж до решти… Що більше хтось має втратити, то більше намагатиметься це зберегти.

Я не хотів цього приймати, але вся справа тепер набула жахливого сенсу. Спочатку Дженіс Дональдсон, а потім Дункана було вбито, бо Стракан намагався замести сліди. І хоча наполегливість Меґґі в спробі взяти в нього інтерв’ю була цілком невинною, для вбивці, який не хотів ризикувати, спроби репортерки поставали в зовсім іншому світлі.

— Він підкинув записку вчора, — повільно сказав я. — Поки я був там. Він залишив зі мною Ґрейс і Меґґі та пішов почистити її пальто.

Навіть нападника, якого, як здалося Ґрейс, вона бачила за вікном, безсумнівно, вдав сам Стракан, щоб відвернути її увагу, — так він встиг покласти нашвидкуруч написану записку до кишені пальта Меґґі. Записка тепер, імовірно, валялася розірваною на вересовищі біля «міні», разом із рештою вмісту сумки Меґґі. Я відчув, як на заміну шоку поступово приходить гнів. Мене накривало обурення масштабами злочинів Стракана. Він зрадив усіх, хто йому довіряв. Зрадив мене.

«Рендж-ровер» хитнувся від пориву вітру. Шторм, здається, посилився, поки ми слухали записи Меґґі.

— То що нам тепер робити? — запитав Фрейзер. Рухаючись, як жертва аварії, Броуді повільно відкрив бардачок і поклав усередину диктофон. Знову зачинив дверцята, переконався, що клацнуло.

— Спробуйте радіо.

Фрейзер спробував спочатку власний пристрій, потім стаціонарне радіо автомобіля.

— Глухо.

Броуді кивнув, наче саме цього він і очікував.

— Ми не можемо дозволити собі далі чекати команди з великої землі. Нам потрібно його взяти. Стракан втече з острова, щойно погода покращиться. До його послуг