Читати книгу - "Світло з пітьми. Частина ІІІ, Ольга Сімбірцева"

 І я хотіла вірити, що Сім'я не посміє вбити людину, яку любить хтось із нас. Навіть якщо ця людина не захоче стати вампіром, не побажає залишитися з нами. Нехай Сім'я віддавала перевагу і дотримується такого правила досі - не залишати «небажаних» свідків, - але це зовсім інша справа. Ця дівчина нікому не видасть секрет Міна. Адже не видасть? І для Дейна зробили виняток, навіть незважаючи на те, що він занадто багато знає і міг повернутися додому. 

 Вік не посміє... Чи посміє?..  

 Можливо, Мін має рацію: поки дівчина не знає правди, вона в безпеці. І зовсім з іншої причини.   

- Бути вампіром, - промовила я, - не так уже й погано. Вампіром, який не боїться сонячного світла, вампіром, здатним подарувати життя. Ти особливий вампір. Наше життя - не існування. Подивися на мене...  

 Мін не підняв на мене очей. Я обхопила його обличчя руками і змусила поглянути на мене.  

- Я була людиною. Мене перетворили на вампіра, і я ні про що не шкодую. Я щаслива зараз. Зі мною той, кого я люблю. Він подарував мені найпрекрасніший і найдорожчий скарб. Мелані. І це найкраще, що зі мною сталося.  

- Ти не обирала: залишатися тобі людиною чи стати вампіром. Цей вибір зробили за тебе.  

 Я відпустила його обличчя.  

- Тоді чи правильно її позбавляти цього вибору?  

- Вона зробила його, сказавши йди.  

 Дурень... Ти не повинен був її відпускати. Ні за що і ніколи.  

- А як же твої слова Джону? Чому сам не дотримуєшся своєї поради? 

 Мін глянув на мене навіть сердито.  

- Історія Джонні та Міли інша, - промовив. - Мілі нічого втрачати... 

 Як же важко Міну давалися ці слова. І я прекрасно розуміла, про що він говорить.  

 У дівчини, яку я бачила в торговому центрі, дуже багато чого попереду: довге життя. Принаймні, вона здорова і... можливо, щаслива була...   

 Я дивилася на Міна і не знала, що ще сказати. Він уже прийняв рішення. Бачила це в його очах. Відчувала. Мін змусив себе відпустити цю дівчину.  

 Чи кохає вона його досі? Чому прогнала?  

 Але хто я, щоб засуджувати чи намагатися розібратися в чужих почуттях?  

 Мін повернувся додому, але не до нас. Від усіх нас він знову закрився. Я не бачила, щоб він усміхався, частіше просто мовчав, заспокоївся. Якось ще більш-менш його могла розворушити Меллі. Вона позитивно на нього впливала. Але в іншому Мін був похмурим і замкнутим.   

 Так минув останній місяць весни.  

 Я порушила свою обіцянку, яку дала Міну. Вік благав мене сказати, що сталося, не вірячи в те, що я не знаю. Бачачи, на що перетворився Мін, я розповіла. Вік запитував, де вона, хто ця дівчина. Але я не знала, де її слід шукати. Я пам'ятала лише її ім'я, і що вона вчилася з Міном у старшій школі.  

 Незабаром Вік поїхав. Він говорив, куди їде і навіщо, але я чомусь йому не повірила.  Знала і боялася, що він захоче потай знайти цю дівчину. Але ось навіщо?  

 Я боялася того, що Вік шукатиме її, і водночас хотіла, щоб він знайшов Джи Йон. Я пам'ятала, як вона дивилася на Міна, як від щастя сяяли її очі. Ні, вона любить його, не злякається і не відмовиться від нього. 

 Мені хотілося, щоб не тільки ми з Ейденом знайшли щастя. Кожен із нас заслуговував на це. Часом навіть Вік не здавався мені безнадійним. Лекс одного разу проговорився, що у Віка так само є давня історія кохання, дуже стара. І вона трагічна. У серці Віка колись було місце для кохання.  

 Я вірила, що він прийме правильне рішення.   

 Вірила, що все налагодиться, у певному сенсі повернеться в колишнє русло. Літо ж - гарний час, сповнений надій і світла.    

 А найголовніше: я сподівалася, що мир, укладений із Маркусом, триватиме довше, ніж цього можна було б очікувати.      

Кінець