Читати книгу - "Аутсайдер"

Гаразд, отже, туди навідалися репортери, а також поліція, і місіс Келлі, яка першою зустрічає всіх відвідувачів клініки Гейсмана, довелося від них усіх потерпати. Та запитання вони ставили не про Террі Мейтленда — інакше б місіс Келлі знала, що він помер. То в чому, блін, проблема?

Голлі відставила каву, витягла з наплічної сумки свій айпед, увімкнула й пересвідчилась, що він повністю заряджений, тож повертатися до «Старбаксу» їй не доведеться. Вона сплатила невеличкий внесок за доступ до архівів місцевої газети (старанно занотувавши це до звіту про витрати) і розпочала пошуки з дев’ятнадцятого квітня — того дня, коли Мерлін Кессіді покинув фургон у Дейтоні. І майже напевно в цей самий день фургон викрав хтось інший. Голлі уважно перечитала всі місцеві новини й не знайшла ніякої інформації про клініку Гейсмана. Протягом п’яти наступних днів — теж нічого, хоч інших новин вистачало: автомобільні аварії, два незаконні проникнення в оселі, пожежа в нічному клубі, вибух на заправці, скандал із розкраданням коштів за участі чиновника з освітнього департаменту, пошук двох зниклих сестер (білошкірих) із сусіднього Тротвуда, звинувачення в застосуванні вогнепальної зброї проти неозброєного підлітка (чорношкірого), що його висунули офіцеру поліції, акт вандалізму в синагозі, де намалювали свастику.

Потім, двадцять п’ятого квітня, на першій шпальті з’явив­ся кричущий заголовок — дві зниклі дівчинки з Тротвуда, Ембер і Джолін Говард, були знайдені мертві й понівечені в яру неподалік від власного будинку. Поліцейський, ім’я якого не розголошується, повідомив, що «ці маленькі дів­чатка зазнали невимовно жорстоких тортур». І так, їх обох до того ж зґвалтували.

Двадцять п’ятого квітня Террі Мейтленд перебував у Дейтоні. Звісна річ, він був тут із родиною, проте…

Ніякого подальшого розвитку в справі двадцять шостого квітня — того самого дня, коли Террі Мейтленд востаннє відвідував батька, і нічого — двадцять сьомого, коли Мейтленд із родиною полетіли назад у Флінт-Сіті. Потім, двадцять восьмого квітня, поліція оповістила, що допитує «особу в оперативній розробці». За два дні цю «особу в розробці» заарештували. Чоловіка звали Гіт Голмз. Тридцять чотири роки, мешканець Дейтона, працював санітаром у клініці розладів пам’яті імені Гейсмана.

Голлі взяла своє лате, випила півсклянки великими ковтками, а тоді втупила широко розплющені очі в тінисту глиби­ну парку. Глянула на «Фітбіт». Пульс галопував зі швидкістю сто десять ударів на хвилину, і рухав ним аж ніяк не кофеїн.

Вона повернулася до архівів «Дейлі ньюз» і прогортала новини за травень і червень, стежачи за розвитком історії. На відміну від Террі Мейтленда, Гіт Голмз пережив своє досудове слухання, але так само, як і Террі (Джинні Андерсон назвала б це збіжністю), не встиг потрапити до суду за вбивство Ембер і Джолін Говард. Сьомого червня він вчинив самогубство в окружній в’язниці Монтґомері.

Голлі знову звірилася з «Фітбіт» і побачила, що пульс підскочив до ста двадцяти. І попри те вижлуктила решту напою. Живи на межі.

«Білле, тебе так бракує в цій справі. Надзвичайно бракує. І Джером — його теж. Ми втрьох схопили б цього поні за віжки й понеслися б на ньому аж до самого фінішу».

Але Білл помер, Джером був в Ірландії, а в Голлі ніяк не виходило зрушитися з мертвої точки. Принаймні самотужки їй не впоратись. Але це не означало, що в Дейтоні їй більш нема чого робити. Ні, справи ще лишилися.

Вона повернулася до готелю, замовила собі в номер сендвіч (до біса ці витрати) і розкрила ноутбук. Додала нові здобутки до нотаток, які зробила під час телефонної розмови з Алеком Пеллі. Голлі вдивлялася в екран, прокручувала текст вгору й униз, аж тоді в голові виринула стара промовка її матері: «“Мейсіз” не ділиться секретами з “Ґімблз”» [181]. Дейтонська поліція не знала про вбивство Френка Пітерсона, а поліція Флінт-Сіті — про вбивство сестер Говард. І нічого дивного. Убивства відбулися в різних частинах країни з інтервалом у кілька місяців. Ніхто не знав, що Террі побував в обох місцях, ніхто не знав про зв’язок із клінікою Гейсмана. Крізь кожну кримінальну справу пролягала інформаційна магістраль, і в цьому випадку дорога була розмита принаймні у двох місцях.

— Але я знаю, — сказала Голлі. — Знаю хоч щось. Тільки от…

Від стуку у двері вона аж підстрибнула. Запустила до номера офіціанта, розписалася на чеку, додала десять відсотків чайових (пересвідчившись, що в рахунок їх не включено) і поспіхом виставила чоловіка за двері. Тоді вона почала міряти кроками кімнату, раз у раз вгризаючись у сендвіч із беконом, томатом і салатом, але смаку не відчуваючи.

Чого вона не знала такого, що ще можна дізнатися? Її непокоїла, мало не переслідувала думка, що вона намагається скласти мозаїку-пазл, у якій бракує певних фрагментів. Бракує не тому, що Алек Пеллі зумисне приховав від неї інформацію — ні, Голлі так не вважала. Але, можливо, тому, що деякі факти, вкрай важливі факти, йому здавались неважливими.

Можна було б зателефонувати місіс Мейтленд, тільки жінка розплачеться, зажуриться, і Голлі не знатиме, як її втішати, бо ніколи того не вміла. Не так давно вона допомогла сестрі Джерома Робінсона подолати чорну смугу в житті, але зазвичай їй це не вдавалося. До того ж розум бідної жінки буде затуманений від горя, і вона може знехтувати важливими фактами, цими дрібничками, за допомогою яких із окремих фрагментів складається цілісний образ. Ті три-чотири пазлики, що завжди падають зі столу на підлогу, і ти не можеш скласти картину воєдино, поки їх не відшукаєш.

Найімовірніше, що особа, яка знає всі деталі, як великі, так і малі, — це детектив, що провів більшість бесід зі свідками й заарештував Мейтленда. Попрацювавши з Біллом Годжесом, Голлі почала вірити в поліцейських детективів. Авжеж, не всі вони були вправні. Наприклад, вона не відчувала ніякої поваги до Ізабель Джейнс, яка стала напарницею Піта Гантлі, коли Білл пішов з органів. Так, цей детектив, Ралф Андерсон, припустився прикрої помилки, привселюдно заарештувавши Мейтленда. Та цей поганий вчинок не означав, що Андерсон — поганий детектив, і Пеллі вже пояснив їй одну вирішальну пом’якшувальну обставину: Террі Мейтленд тісно контактував із сином Андерсона. І бесіди, що їх проводив детектив, здавалися цілком ретельними. Голлі вирішила, що забраклих фрагментів треба шукати саме в нього.

Над цим іще треба подумати. А поки на неї чекав повторний візит до клініки розладів пам’яті імені Гейсмана.

  7

Вона прибула туди о пів на третю, цього разу під’їхавши з лівого боку будівлі, де стояли знаки «СЛУЖБОВА ПАРКОВКА» і «МІСЦЯ КАРЕТ ШВИДКОЇ ДОПОМОГИ НЕ ЗАЙМАТИ». Голлі вибрала собі ділянку на дальньому кінці майданчика і припаркувалася так, щоб спостерігати за клінікою. О другій сорок п’ять стали з’їжджатися автомобілі — прибували ті, хто працював із третьої до одинадцятої. Близько третьої почали від’їжджати робітники денної зміни: здебільшого санітари, кілька медсестер і парочка хлопців у костюмах — певно, лікарі. Один із «костюмів» сів у «кадилак», другий — у «порше». Ясна річ, що лікарі. Голлі уважно оцінила решту й обрала собі ціль. Медсестра середнього віку в туніці з танцівливими ведмедиками. У неї була стара «хонда сивік» з іржею по боках і тріснутою задньою фарою, яку підрихтували липкою стрічкою. На бампері стояла наліпка «Я ЗА ГІЛЛАРІ». Перш ніж сісти