Читати книгу - "Червоногрудка"

Вони стояли і дивились один на одного. Мьоллер був майже того ж зросту, що й Харрі.

— Я лише сказав, що це просто смішно, — сказав Харрі і розвернувся. — Це все.

— Досить, Харрі! Не знаю, навіщо ти приїхав сюди за Волером, якщо підозрював, що щось подібне може статися. Але я знаю одне: більше я не бажаю про це чути. Я взагалі не бажаю чути від тебе жодних інсинуацій відносно будь-кого. Ясно?

Харрі подивився на будинок Ульсенів. Жовтий, нижчий за інші будинки, і живопліт теж нижчий, ніж у сусідів. Серед будинків на цій залитій призахідним сонцем вулиці будиночок Ульсенів здавався беззахисним. І самотнім. У повітрі гірко пахло багаттям, з іподрому Б’єрке доносилися уривки металевих фраз із динаміків.

Харрі знизав плечима:

— Перепрошую. Я… загалом, ви знаєте.

Мьоллер поклав руку йому на плече.

— Вона була краща за нас усіх. Я знаю, Харрі.

ЕПІЗОД 65

Ресторан «Скрьодер», 2 травня 2000 року

Старий тримав у руках «Афтенпостен». Він захоплено читав про фаворитів на майбутніх перегонах, коли помітив, що до його столика підійшла офіціантка.

— Добрий день, — сказала вона і поставила перед ним півлітровий кухоль пива. Як завжди, не кажучи ні слова, старий пильно дивився на офіціантку, поки та рахувала дрібняки, якими він з нею розплатився. Вік цієї жінки було важко визначити, але старий припустив, що їй більше тридцяти п’яти, але менше сорока. Вигляд у неї такий, ніби життя в неї не легше, ніж у відвідувачів ресторану. Мабуть, натерпілася за ці роки. Але вона все одно посміхалася. Офіціантка пішла, і старий, роззираючись, відсьорбнув із кухля.

Він поглянув на годинник. Підвівся, підійшов до телефону-автомата в дальньому кутку ресторану, опустив у нього три крони, набрав номер і став чекати. Після трьох гудків слухавку взяли, і він почув її голос:

— Юль.

— Сіґне?

— Так.

З її голосу він зрозумів, що вона вже боїться, що вона впізнала, хто говорить. Він телефонував уже вшосте — може, вона вже вловила його графік і сьогодні чекала його дзвінка?

— Це Даніель, — сказав старий.

— Хто це? Що вам потрібно? — задихаючись, запитала вона.

— Я ж кажу, це Даніель. Я лише хотів знову почути те, що ти говорила того разу. Пам’ятаєш?

— Припиніть. Даніель помер.

— «Зберігати вірність і в смерті», Сіґне. Не до смерті, а в смерті.

— Я дзвоню до поліції.

Він повісив слухавку. Потім надягнув капелюх і пальто і вийшов на залиту сонцем вулицю. У парку Санктхансхьоуґен уже розпустилися перші бруньки. Все було як раніше.

ЕПІЗОД 66

Ресторан «Діннер», 5 травня 2000 року

На тлі рівного ресторанного гулу — гомону голосів, дзвенькоту столових приборів і човгання метушливих офіціантів — сміх Ракелі лунав якось по-особливому.

— …І не на жарт перелякався, коли побачив, що хтось залишив мені повідомлення на автовідповідач, — говорив Харрі. — Ну, ти знаєш, там блимає такий вогник. А потім на всю кімнату розлягається твій командний голос. — Харрі перейшов на бас. — «Це Ракель. Зустрічаємося в „Діннері“ в п’ятницю о восьмій вечора. Одягнися пристойніше і не забудь гаманець». Ти до смерті налякала Хельге, мені довелося дати йому подвійну порцію корму, щоб заспокоївся.

— Я так не говорила! — із сміхом заперечила Ракель.

— Ну, приблизно так.

— Ні. Це все через тебе, через твій автовідповідач. — Вона теж спробувала заговорити басом: — «Це Холе. Говоріть». Це так… так…

— Harry?[50]— Правильно!

Це була чудова вечеря, чудовий вечір, і ось настав час усе зіпсувати, подумав Харрі.

— Мейрик відправляє мене до Швеції, шпигувати за нацистами, — сказав Харрі, крутячи в руці склянку. — На шість місяців. Від’їжджаю цими вихідними.

— А-а.

Харрі уразило, що на її обличчі не відбилося жодних почуттів.

— Сьогодні телефонував Сеструнчику і батькові, розповів їм, — вів далі Харрі. — Батько поговорив зі мною і навіть побажав успіху.

— Це добре. — Ракель ледь посміхнулась і заглибилась у вивчення меню. — Олег за тобою нудьгуватиме, — додала вона тихо.

Харрі підвів очі, але зловити її погляду не зміг.

— А ти? — запитав він.

Ракель усміхнулася.

— Тут є бананове морозиво а-ля Сичуань, — сказала вона.

— Замов два.

— Я теж за тобою нудьгуватиму, — сказала вона, переводячи погляд на іншу сторінку меню.

— Дуже?

Вона знизала плечима.

Харрі повторив запитання. Він побачив, як Ракель набрала повітря в груди, вже зібралася відповісти, але видихнула. Потім вдихнула знову. Нарешті вона сказала:

— Вибач, Харрі, але зараз у мене в житті є місце лише для одного чоловіка. Маленького чоловіка, якому шість років.

Немов крижаною водою облила.

— Ще раз, — сказав він. — Я не міг помилитися аж так.

Ракель одірвала погляд від меню і поглянула на Харрі здивовано.

— Ти і я. — Харрі нахилився до неї. — Тут, зараз. Ми фліртуємо. Нам добре разом. Але ми хочемо більшого. Ти хочеш більшого.

— Можливо.

— Не можливо, а напевно. Ти хочеш усього.

— І що з цього виходить?

— «Що з цього виходить»? Це ти мені поясни, «що з цього виходить», Ракеле. За кілька днів я виїжджаю до якогось шведського глухого закутка. Я людина невибаглива — просто хочу знати, чи буде, до чого повертатися восени.

їхні очі зустрілись, цього разу він зміг утримати її погляд. Вони довго дивилися одне на одного, і врешті-решт Ракель відклала меню вбік.

— Вибач. Мені не хотілося, щоб так вийшло. Розумію, це звучить дико, але… альтернативи немає.

— Що за альтернатива?

— Зробити те, що мені хочеться. Поїхати з тобою додому, роздягнути тебе і кохати тебе всю ніч.

Останні слова вона прошепотіла тихо і швидко. Нібито вона могла скільки завгодно довго не говорити їх, — але сказати їх можна було лише так. Прямо і відверто.

— А друга ніч? — запитав Харрі. — А решта ночей? Завтра, післязавтра, і за тиждень, і…

— Припини! — Вона сердито насупилася. — Ти повинен зрозуміти, Харрі. Це неможливо.

— Ну звісно ж. — Харрі дістав сигарету і закурив. Він дозволив Ракелі провести рукою по його щоці, губах. Обережний дотик відчувався як ляпас і відзивався німим болем.

— Річ не в тобі, Харрі. Якось я подумала, що один раз можна. Зважила всі «за» і «проти». Це стосунки двох дорослих людей. І більше вони нікого не обходять. Це ні до чого не зобов’язувало. До того ж з чоловіком, який подобається мені більше, ніж будь-хто з того часу… з того часу, як я розлучилася з Олеговим батьком. Тому я знаю, що одним разом справа не кінчиться. А це… це неможливо.

Ракель замовкла.

— Це через те, що Олегів батько був алкоголіком? — поцікавився