Читати книгу - "Дівчина у потягу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тільки не Том. Коханець, двічі одружений. Батько. Гарний батько. Добувач, який ніколи не скаржиться.
— Ти ж кохала його, — нагадую я їй. — Ти й досі його кохаєш, я права?
Вона хитає головою, але не надто переконливо.
— Кохаєш. І знаєш… знаєш, що подібне неможливе.
Я підводжуся, тягнучи за собою Еві, наближаюся до Рейчел.
— Він не міг би, Рейчел. Ти ж чудово знаєш, що він не міг би цього зробити. Ти не могла кохати чоловіка, який здатен на вбивство, чи не так?
— Однак кохала, — відповідає вона. — Ми обидві кохали. — На її щоках блищать сльози. Вона витирає їх, щось непомітно змінюється в її обличчі, воно втрачає барви. Вона дивиться не на мене, а поверх мого плеча. І коли я обертаюся і стежу за її поглядом — бачу Тома у вікні кухні. Він спостерігає за нами.
Мeґан
П’ятниця, 12 липня 2013 року
Ранок
Вона штовхнулася мені в руку. А можливо, то був він. Нутрощами відчуваю, що це вона. Чи то серце мені підказує — не знаю. Я відчуваю її, так само, як відчувала і раніше — згорнулася клубочком, зернятко в череві, тільки це зернятко посміхається. Чекає на свій час. Не можна її ненавидіти. Не можна її позбутися. Не можна. Я гадала, що зможу, вважала, що відчайдушно буду намагатися вишкрябати її з себе, проте, коли думаю про неї, - єдине, що бачу — обличчя Ліббі, її темні оченята. Я відчуваю запах її шкіри. Відчуваю, якою холодною вона зрештою стала. Не можу її позбутися. Не хочу. Хочу її любити.
Мені несила її зненавидіти, однак вона мене лякає. Жахаюся того, що вона може мені заподіяти чи що я можу заподіяти їй. Саме через такий страх я прокинулася на початку шостої ранку, спітніла, попри відчинені вікна та той факт, що я спала сама. Скотт на конференції, десь в Гертфордширі чи в Ессексі. Сьогодні ввечері повертається.
Що зі мною коїться? Чому я так відчайдушно волію самотності, коли він вдома, а коли їде — самотності не можу винести? Не витримую тиші. Мені доводиться розмовляти вголос, щоб ця тиша зникла. Сьогодні зранку, ще в ліжку, я розмірковую про те, що станеться, якщо жахіття повториться знову? Що станеться, коли ми з нею залишимося наодинці? Що станеться, якщо він утратить мене? Утратить нас? Що станеться, якщо він здогадається, що це не його дитина?
Зрозуміло, що вона може бути від нього. Не знаю достеменно, лише відчуваю — дитина від іншого. Так само, як я відчуваю, що це дівчинка. Проте навіть якщо вона не від нього, як він дізнається? Не дізнається. Не зможе. Яка я дурепа! Він так зрадіє! Коли я йому повідомлю новину, він очманіє від щастя. Йому навіть не спаде на думку, що вона не від нього. Зізнатися — жорстоко, новина розіб’є йому серце, а я не хочу його кривдити. Я ніколи не хотіла завдати йому болю.
Проте нічого із собою зробити не можу.
— Однак ти мусиш змінитися, — так запевняє Камаль.
Я зателефонувала Камалю після шостої. Мене охопила паніка, оскільки тиша приголомшувала. Поміркувала над тим, щоб зателефонувати Тарі — знала, вона з радістю прийде, — проте не була впевнена, що витримаю її присутність. Вона така липка, надто піклується про оточуючих. Єдина людина, яка спала на думку, — Камаль. Зателефонувала йому на домашній. Пожалілася, що в біді, не знаю, що робити, дуже перелякана. Він одразу ж приїхав. Були, певна річ, питання, проте приїхав. Можливо, я трохи згустила барви, очорнила дійсність. Можливо, він побоювався, що я вчиню «якесь безглуздя».
Ми на кухні. Ще рано, лише о пів на восьму. Йому слід невдовзі йти, оскільки вранці перший клієнт. Я дивлюся на нього, коли він сидить проти мене, дивиться на мене своїми глибокими очима оленя, і я відчуваю кохання. Він так добре до мене ставився, незважаючи на те що я поводилася як лайно.
Усе, що сталося раніше, забуто, саме на це я й сподівалася. Він стер усе, усі мої гріхи. Сказав мені: якщо я собі не пробачу, усе повторюватиметься знову і знову — я ніколи не зможу припинити тікати. Але ж тепер я тікати не можу, так? Тепер в мене є вона.
— Мені страшно, — зізнаюся я. — А якщо я знову все занапащу? А якщо зі мною щось станеться? А якщо зі Скоттом? Якщо я знову залишуся наодинці? Не знаю, чи в змозі я витримати, я так боюся знову залишитися сама — я маю на увазі, сама з дитиною…
Він нахиляється, накриває своєю рукою мою долоню.
— Ти все зробиш правильно. Усе правильно. Ти більше не загублена дитина. Ти зовсім інша людина. Тепер ти доросла. Ти не маєш жахатися самотності. Самотність — не найгірша річ у світі, згодна?
Я мовчу, проте подумки дивуюся: невже це правда? Оскільки, заплющуючи очі, я викликаю в пам’яті те відчуття, яке охоплює мене, коли я готова провалитися в сон, але здригаюся й не можу заснути. Це відчуття самотності в темному будинку, коли прислухаєшся до її криків, очікуєш почути, як Мак ганяє м’яча по дерев’яній підлозі на першому поверсі, та знаєш, що так ніколи нічого не почуєш.
— Я не можу тобі зарадити зі Скоттом. Ваші з ним стосунки… Я висловив своє занепокоєння, проте вирішувати тобі. Вирішуй — чи довіряєш ти йому, чи бажаєш, щоб він піклувався про тебе з дитиною. Це має бути твоє рішення. Проте, Меґан, ти можеш собі довіряти. Ти можеш вірити в себе, бути впевненою, що вчиниш правильно.
Ми надворі, він приносить чашку кави. Я ставлю її на стіл, обіймаю його, притягую до себе ближче. За нашими спинами гуркотить біля семафора потяг. Цей шум — мов бар’єр, ніби стіна, що нас оточує, і я відчуваю, ніби насправді, окрім нас, нікого немає. Він обіймає мене та цілує.
— Дякую, — кажу я. — Дякую, що прийшов. Дякую, що зараз поруч.
Він посміхається, відхиляється від мене, пестить великим пальцем мене по вилиці.
— Усе буде гаразд, Меґан.
— А ми б могли просто з тобою втекти? Ти і я… ми не могли б утекти разом?
Він сміється.
— Я тобі не потрібен. І тобі не потрібно тікати. Усе буде гаразд.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчина у потягу», після закриття браузера.