Читати книгу - "Нарис загальної історії"

Забезпечена помірність європейських ієрократій має два наслідки, мало помітні в період свого зародження, але вирішальні для майбутнього. Від самого початку виникає стан напруженості між стихійно доцентровими і абсолютистськими тенденціями королівської влади та стихійно відцентровими та помірними тенденціями соціальної еліти. Також від самого початку визнається, хай навіть і нечітко, поділ на публічну сферу, керування якою покладається на короля з його вельможами, і на сферу приватну, якою кожний порядкує на власний розсуд. Точніше кажучи, еліта вважає, що має невід’ємне право брати участь у керуванні спільним благом у згоді з королем і під його проводом, а король не має жодного права втручатися в особисті справи аристократів, у розпорядження їхнім майном і в стосунки з їхніми людьми, навіть у публічні позиції, які вони обіймають на регіональному і місцевому рівні.

Внесок варварів у помірність європейських ієрократій, очевидно, першорядний, адже режими з аристократичною домінантою — з королем чи без нього — стають притаманними індоєвропейським суспільствам від самого початку. Привласнивши собі рештки латинського Риму, новоприбулі вибрали в римській спадщині все, що дозволяло інституцілізувати та «модернізувати» їхні політичні традиції, Костянтина як модель християнського суверена, титульну систему пізньої імперії, адміністративні округи. Вони досягли в цьому тим більших успіхів, що їх у цьому напрямку підтримувала церква, зробивши з Костянтина наступника Давида й Соломона та вписавши власну організацію в римську адміністративну структуру. З іншого боку, дуже сильно виражені в IV ст. абсолютистські тенденції в християнській імперії відкидають, і в цьому проявляється цілковита відмінність від Візантії, яка за браком аристократії збереже й підсилить абсолютизм своєї ієрократії в повній відповідності до азійських традицій.

Якщо внесок варварів виявився вирішальним, внесок Риму також значний, оскільки в латинській частині він не знищив аристократію, а використовував її, щоб поповнювати правлячу еліту й керувати полісами, на мережу яких імперія спиралася так само, як і на свою будову. Ці римські аристократи, що самі вийшли з аристократії італійської, іберійської, романізованої кельтської, після розпаду імперії опинилися колишніми римлянами, але виявилися соціально живими та міцними. Аристократія варварів не заступила романізовану аристократію: вони злилися, укріпилися та ще більше зміцнили свої позиції. Злиття — яке не виключає ускладнень і зведення рахунків на місцевому рівні — забезпечило соціальній структурі та її політичним наслідкам загальну наступність, сумісну з виникненням і підйомом нових родів, занепадом і зникненням родів старих.

Щодо іншої складової європейської соціальної структури — селянства, то його розпад імперії та германське нашестя зовсім не зачепили. Від латинської латифундії до вілли епохи Меровінгів і Каролінгів спостерігається повна наступність як з економічної, так і з соціальної точки зору.

Які повчальні висновки можна зробити з подій навколо цієї імперії? Найперші висновки стосуються неактуальності імперії Каролінгів. Карла Великого коронували в 800 р., помер він 814 р., а імперія завдячує тим, що проіснувала до 843 р., тільки випадкові, що зробив з Людовиіка Благочестивого його єдиного наступника, який вижив. Хай там як, але імперія надто велика й надто мало заселена, щоб нею можна було керувати з єдиного центру. Усі ознаки вказують на одне: спроба імперіалізації не передвіщає майбутнє, вона живиться й керується ностальгією за римським минулим. У цьому сенсі цікава й симптоматична новація — саме коронування імператора в Римі. Він проголошує й затверджує остаточний розрив грецької та латинської імперій. Цей симптом виражає певну дану, а саме те, що ці два світи сприймають відтепер один одного як окремі, і так воно є насправді, тож, не слід і намагатися возз’єднати їх. Він є також і ознакою архаїзму, оскільки ця подія має сенс тільки стосовно минулого і веде до свого логічного завершення поділ і розходження між Заходом і римським Сходом, розпочатий Діоклетіаном і закреслений заснуванням Константинополя.

Цей архаїзм водночас і ознака визначної новини, а саме входження до історичної самосвідомості нової Європи — латинського християнства. У релігійному плані після навернення та організації сільського населення, християнізація стає вже абсолютною. За римської доби християнство було майже виключно міським явищем, як про це свідчить те, що латиною «язичник» і «селянин» мають однаковий корінь — «paga-пиБ»: селянин як протиставлення міщанинові. Село було «охрещене» в епоху Меровінгів, і тоді ж запроваджена система парафії, якій судилося протриматися аж до наших днів, і тепер вона починає зникати. Ця система ґрунтується на ідеї максимально можливої відповідності, яку слід встановити між церковною організацією та світськими угрупованнями, щоб життєві громади могли перетворюватися на громади вірців і спасенних. Цим постулатом завершується надання церкві територіальної структури, а структуру цю ототожнюють із політичними та адміністративними територіями. У той самий період зазначена орієнтація, якою проголошується прагнення добитися злиття людського суспільства з християнською спільнотою, підсилюється інновацією, яка йде в радикально протилежному напрямку. У VI ст. св.Бенедикт приносить на Захід чернецтво, що зародилося в грецькому християнстві. Самітницьке та монастирське чернецтво виражає, навпаки, необхідність виходу зі світу та створення окремих громад для тих, хто претендує на справжнє християнське життя.

Наслідки загального прийняття християнства мають вирішальне значення для цивілізації, оскільки великими культурними спрямуваннями керують найвищі цілі. Упродовж понад тисячу років діяльність у Європі буде весь час більш-менш глибоко позначена християнством. Це твердження стосується не стільки самої діяльності, скільки практичних методів роботи та пізнання. Майже для всіх видів матерії, що обробляються, будуть знайдені форми, навіяні християнством, і навпаки, формам будуть знаходити християнізовану матерію. Процеси пізнання просякнуті проблематикою, засновками, упередженнями в християнському дусі. Оскільки вся ця діяльність наддетермінована цілями, на службу яким вона мобілізується, то зачіпаються всі стани за двома головними осями. Усе, що йде в напрямку логіки укладу, отримує християнське тлумачення: політика, економіка, етика, педагогіка, ігри... Коли ж логіка укладу вступає в суперечність з християнським ученням, наприклад, лихварство або також війна чи політична хитрість, вибухають конфлікти й потрібно шукати компроміси.

Результатом стала цивілізація, в якій неможливо знайти хоча б одну рису чи один аспект, який не мав би жодного зв’язку чи жодного разу не пов’язувався б з християнством. Цей результат нормальний і банальний у тому сенсі, що всі великі цивілізації були так само визначені та просякнуті великою релігійною