Читати книгу - "Діти Мардука"

з однією людиною, на все людство…

— Не занадто, не занадто, — зауважив Різниченко. — Усі заколоти починаються з одного-двох ситників. Дуже швидко вся людність обертається на ситників і починає винищувати саму себе.

Удар дзвону, що прогримів на дзвіниці Спасо-Преображенського собору, зігнав голубів з пам’ятника Воронцову, які мирно щубралися на його голові. Журналіст кинув оком на свій годинник, сказав:

— Сьома…

Я дивився вслід хлопцеві, все ще відчуваючи потиск його міцної руки. Озвався до колеги:

— Ти казав про вірш…

Товариш мій сховав у целофановий пакетик словник і витяг звідти аркуш.

— Тільки не подумай, що я претендую на пріоритет, — мовив він з усміхом. — Але цей вірш я писав за тими ж мотивами, що й ти свою «Звірину…» І думав так само, як і ти. Правда, я тоді ще не знав до пуття рідної мови, тому написав російською. Хоча це й не врятувало мене від в’язниці.

Я простягнув руку до аркуша, але він сказав, що сам прочитає. Вірш називався «Пєсня бєсов».

Різниченко почав своїм добре поставленим тенором:

Мы, бесы, славно веселилися, в Россию, мать таку, вселилися, слюною брызгая, мы тешимся, всехзаражая нашим бешенством! Как занялись душ перековками, Погналиверных на церковки мы, руками их кресты срываючи, их ртами «каки» изрыгаючи!

Слухаючи, я дивився на собор, від якого ми були кроків за п’ятдесят. Раптом над ним хилитнувся простір, упав і полетів униз хрест зі шпилю храму, потім почала валитися дзвіниця разом з дзвоном, від якого ще чулося гудіння. Потріскалися й зруйнувалися могутні стіни, і враз пилова хмара укутала руйновище. У тій хмарі стали проступати обриси лускатої однорогої тварини на довгих ногах — священного звіра Вавилонського храму Мардука. Видиво було таким чітким, що мені здалося, ніби я вдихнув пилу. Це не були кадри кінохроніки про руйнування церков, бачені колись мною і викликані з пам’яті Різниченковим віршем. Це було щось інше — реалістичніше ніж сама подія. У пилюзі метушилися істоти, схожі на людей. Це таки люди, але зовсім маленькі, — по пасок сучасній людині. Я їх уже десь бачив — авжеж бачив — це були персонажі з мого сну, які намагалися поставити сторч велетня-боввана з золотою головою. Тим часом у мене нижче грудей ворухнувся якийсь клубок. То прокинувся звір у мені. Я окинув поглядом сквер, затримав очі на столі, де за шахівницею сиділо кілька чоловіків, тоді знову перевів погляд на руйновище. Але на тому ж місці, як і до видива, стояв великий храм, відбудований громадою Одеси. Отже, звір у мені реагував не лише на живих темних, а й на їхні фантоми в моїй пам’яті. Щойно мені дано було побувати не тільки на місці і під час руйнування споруди, а й побачити програму її руйнування. Я побував у світі причин, на початку апокаліпсису, коли діти Мардука тільки приступили до нищення стовбура християнства — православ’я.

Тим часом крізь гомін близької вулиці лунали слова мого товариша:

А мы и сами удивляемся, что на веревках не качаемся, что всех прикончив, не кончаемся, хотя людьми не притворяемся: Ведь мы рогов своих не тратили, мы просто всех вас орогатили, кто ж быть хотел святым ли, правым ли, тем помогли мы — в рай отправили.

По цих словах у пам’яті майнула цитата з документа, який надіслав мені з Алушти мій друг Віктор Хилінський — один із шанувальників моїх досліджень «І бачив я звірину…» Це був наказ голові ВЧК Дзержинському, що його оприлюднили в «епоху гласності».

«№ 13 666 / 2

В соответствии с решением В.Ц.И.К. и Сов. Нар. Комиссаров, необходимо как можно быстрее покончить с попами и религией.

Попов надлежит арестовывать, как контрреволюционеров и саботажников, расстреливать беспощадно (підкреслення Леніна) и повсеместно. И как можно больше.

Церкви надлежат закрытию. Помещения храмов опечатывать и превращать в склады».

І тут я завважив, що Різниченко не дивиться на аркуш, а читає з пам’яті:

Но если ангелы небесные Прервут нам игры наши бесные, Мы в наше пекло эмигрируем! ...Или в безрогих мимикрируем!

Він склав учетверо папір і дав мені. Потім подивився уважно і сказав:

— Ти не схожий на себе.

— Чому? — поцікавився я.

— Що з твоїм обличчям?

— Я ж казав — хворий. Тільки зараз помітив?

— Ти — про оті свіжі шрами? То таке діло… Затягне. — Він витяг з нагрудної кишені люстерко.

— На ось, глянь.

Із дзеркальця на