Читати книгу - "Шрам"

— Я… ніколи не писав листів.

— Зараз лекції, — зазначила вона сухо.

— Так, — зітхнув Солль. — Але мені дуже треба… саме сьогодні. Написати листа… одній жінці.

Осінній вітер за вікном дужчав, підвивав і ляскав незакріпленою віконницею. Торія якось раптово помітила, що в кімнаті вогко, холодно й майже темно.

Егерт відвернувся.

— Так… Я вирішив, нарешті, написати матері.

Вітер кинув у вікно плескатий кленовий лист, жовтий, наче сонце. Приклеївшись на секунду, він відірвався й жваво полетів далі.

— Я не знала… Що в тебе є мати, — сказала Торія тихо й відразу зніяковіла. — Тобто… що вона жива.

Егерт опустив очі.

— Так…

— Це добре, — промурмотіла Торія, бо нічого кращого на думку не спадало.

Солль посміхнувся, але посмішка вийшла гірка.

— Так… Тільки я от не дуже хороший син. Напевно.

За вікном натужно рвонув вітер, по-хазяйськи перебираючи папери на столі, кімнатою пробіг протяг.

— Мені чомусь здається… — несподівано для себе сказала Торія, — що сина, який завдає прикрощів… люблять однаково. Може, навіть сильніше…

Егерт швидко глянув на неї, і обличчя його раптом проясніло.

— Правда?

Невідомо чому, але Торія згадала незнайомого малюка, який ридав якось над здохлим горобцем. Їй було років чотирнадцять, вона підійшла й серйозно пояснила, що птаха слід залишити в спокої, тоді з’явиться горобиний цар і оживить свого вірного підданого. Сповнені слізьми очі покруглішали, і малюк запитав з такою ж раптовою, щирою надією: «Правда?»

Цей спогад викликав у дівчини посмішку.

— Правда…

У тьмяне вікно забарабанив дощ.

…Щоразу, коли Торія прибігала додому з черговою діркою на панчосі, мати, мовчки похитавши головою, діставала з полички коробочку з шиттям. Дівчина жадібно заглядала в її таємничі надра — з плутанини вовняних і шовкових ниток визирали, наче чиїсь очі, блискучі перламутрові ґудзики. Мати витягала з подушечки голку й бралася до справи, час від часу перекусуючи нитку гострими білими зубами. Незабаром на місці потворної дірки з’являвся червоний у чорну цяточку жучок. Нові панчохи Торії вже за кілька тижнів розшивалися, цілим виводком червоних жучків, маленьких і великих. Їй подобалося уявляти, як вони оживають, повзають по колінах і лоскочуть їх лапами…

А що як мати залишилася б жива? Якби батько не відпустив її тоді, закрив, забарикадував двері, замкнув заклинанням?

Багато років батько й донька провели разом, і за весь цей час вона не пам’ятає поряд із ним більше жодної жінки. Ні однієї.

…Вежа Лаш сповнилася сумним виттям. Торія досадливо скривилася й одразу насупилася, побачивши, як перемінився на обличчі Солль. Нелегко, мабуть, жити у постійному страху.

— Нічого, — сказала вона бадьоро. — Не слухайте… не слухай. У цю нісенітницю про Кінець Часів вірять хіба трунарі… Сподіваються заробити.

Вона посміхнулася своєму незграбному жарту, але Егерт не повеселів — між брів у нього темніла страдницька складка.

Звук повторився — ще тужливіший, з істеричним надривом. Торія побачила, як у Солля починають трястися губи, пересмикнувшись, він поспішив відвернутися. Хвилину чи дві Егерт мовчки намагався взяти себе в руки,і Торія, якій теж було ніяково, була свідком цієї мовчазної боротьби.

Деякий час вона вирішувала, що робити: делікатно вийти чи, навпаки, зробити вигляд, що нічого не відбувається. Нарешті, Вежа замовкла, але тепер Егерта били дрижаки, щоку доводилося притримувати рукою. Не кажучи ні слова, Торія вийшла в коридор, наповнила залізний кухоль водою з бака й принесла Соллю.

Він випив і закашлявся. Бліде обличчя його налилося кров’ю, на очі навернулися сльози. Щоб хоч якось допомогти, Торія раз чи двічі ляснула його по спині — сорочка була мокра, наче з корита пралі.

— Усе буде добре, — промурмотіла вона, зніяковівши. — Послухай… Не буде ніякого Кінця Часів. Не бійся…

Тоді він перевів подих і раптом розповів їй усе. Про Фагірру, про Магістра, про обряд у Вежі, про обіцянки й погрози, про таємне доручення… Торія вислухала до кінця, не перебивала ні єдиним словом. Солль замовк, тільки коли дійшов до останньої зустрічі з переодягненим плащоносцем.

— Це все? — Дівчина заглянула йому в очі.

— Усе. — Він відвернувся.

Кілька хвилин тривала мовчанка.

— Ти мені не довіряєш? — запитала Торія тихо.

Він посміхнувся — дивне запитання після усього щойно сказаного!

— Говорити — то до кінця. — Торія насупилася.

Тоді він розповів і про отруєний стилет.

Тепер мовчання тривало хвилин десять. Нарешті, Торія підвела голову.

— І… ти так нічого йому й не сказав?

— Я нічого не знаю, — втомлено пояснив Солль. — А коли б знав, то залюбки доповів би…

— Ні, — заперечила Торія, здивована самою можливістю такого повороту подій. — Ні… Ти не сказав би. — Тут її голос втратив упевненість.

— Ти ж бачиш, що зі мною діється, — кинув Егерт досадливо. — Це… вже не я. Це якась бридка боягузлива тварюка…

— А ти можеш… спробувати подолати це? — запитала Торія обережно. — Взяти й… не боятися?

— Спробуй взяти й не кліпати. — Егерт знизав плечима.

Торія спробувала. Якийсь час вона мужньо дивилася у вікно широко розплющеними очима, потім повіки її сіпнулися й, не дослухаючись наказу розуму, кліпнули.

— Ось бачиш, — Егерт втупив у підлогу погляд. — Я раб… Я цілковитий раб