Читати книгу - "Теологічно-політичний трактат, Бенедикт Барух Спіноза"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тому право первосвященства завжди залежало від припису верховної влади і первосвященики ніколи ним не володіли інакше, як поєднуючи його з княжою гідністю. Навіть більше: право стосовно священних речей було у царів необмежене (як буде видно з того, що скажу в кінці цього розділу), крім одного, — що їм не дозволялося доторкатися руками до вживаних у храмі священних предметів, тому що всі, хто не вів свого родоводу від Аарона, вважалися мирянами, що, звичайно, в християнській державі не має жодного місця. І тому ми не можемо сумніватися щодо того, що тепер священні справи (управління якими вимагає особливих моральних якостей, а не родовитості, внаслідок чого ті, хто володіє владою, не усуваються від нього, як миряни) залежать єдино від права верховної влади. І ніхто інакше, як за дорученням або зі згоди їх, не має права і влади управляти ними; обирати служителів при них; визначати і встановлювати основи церкви та її вчення; міркувати про мораль і вчинки благочестя; відлучати когось чи приймати до церкви і, нарешті, піклуватися про бідних.
І виявляється (як ми вже довели), що це не тільки істинне, але й передусім необхідне для збереження як самої релігії, так і держави. Бо всі знають, як багато значать в очах народу право і влада, які мають стосунок до святині, і наскільки кожний залежить від того, хто володіє нею. Так що можна стверджувати, що більш за все панує над розумом людей той, кому ця влада належить. Отож, якщо хто бажає відняти її у верховної влади, той прагне розділити правління, з чого неодмінно повинні будуть виникнути, як колись між гебрейськими царями і первосвящениками, суперечки і незгоди, які ніколи не можуть бути уладнані. Більше того: хто прагне забрати це право у верховної влади, той (як ми вже сказали) прокладає собі дорогу до влади. Бо що може звеліти верховна влада, якщо це право за нею не визнається? Нічого, справді, — ні про війну, ні про будь-яку справу, якщо вона зобов’язана чекати думки іншої особи, яка навчила б її, благочесне чи неблагочесне те, що вони визнали за корисне; але, навпаки, все краще робиться за рішенням того, хто має право судити й вирішувати, що благочесне чи нечестиве, законне чи незаконне.
Приклади цього бачили всі віки, я наведу тільки один із них, який служить зразком для всіх. Оскільки римському первосвященику це право було надане необмежено, то він поволі почав забирати всіх королів під свою владу, доки не досягнув апогею панування. І все, що б пізніше монархи, особливо германські імператори, не чинили для зменшення хоч якоюсь мірою його авторитету, їм нічого не вдавалося, але, навпаки, вони тим самим набагато його збільшили. І воістину те саме, що ні один монарх не міг зробити ні вогнем, ні мечем, церковники змогли зробити одним тільки пером. Навіть із цього легко пізнаються сила й міць цього авторитету, а також те, що необхідне для верховної влади, аби зберегти цей авторитет за собою.
Якщо ж ми захочемо розглянути й те, що в попередньому розділі зазначили, то побачимо, що й воно також неабияк сприяє релігії і благочестю. Адже ми бачили вище, що хоч самі пророки й були обдаровані божественним доброчестям, однак внаслідок того, що вони були приватними людьми, своєю вільною настановою, викриттям і закидами радше дратували, аніж виправляли людей, які, однак, легко схилялися перед царськими застереженнями і покарами. Потім ми бачили, що самі царі тільки з причини того, що їм це право не належало необмежено, вельми часто відпадали від релігії, а з ними майже і весь народ: відомо, що і в християнських державах це траплялося з тієї ж причини досить часто. Але тут, можливо, хтось запитає мене: «Хто ж у такому випадку буде захищати благочестя згідно з правом, якщо ті, хто наділений владою, захочуть бути нечестивими? Невже й тоді вони повинні вважатися тлумачами його?» Але я, в свою чергу, запитаю його: «А що, коли служителі церкви (а вони люди, просто люди, яким належить дбати тільки про свої справи) чи інші, кому він хоче надати право займатися священними справами, захочуть бути нечестивими? Невже й тоді їх треба вважати його тлумачами?»
Звичайно, правильно, що коли ті, хто наділений владою, забажають іти шляхом задоволення — чи мають вони право над священними речами, чи ні, — то все, як священне, так і мирське, прийде в гірший стан. А ще швидше [це трапиться], якщо якісь приватні особи, вчинивши заколот, захочуть захищати божественне право. Внаслідок цього від відмови верховній владі в цьому праві рішуче нічого не виграється, але, навпаки, зло більше множиться, бо, як наслідок, вони неодмінно (так само, як і гебрейські царі, яким це право не було надане необмежено) виявляються нечестивими, і, отже, шкода та зло для всієї держави із невизначених і випадкових стають певними й неодмінними. Отож, чи будемо ми розглядати суть предмета, чи безпеку держави, чи, нарешті, зростання благочестя, ми змушені стверджувати, що божественне право, чи право над священними справами, безумовно залежить від рішення верховної влади і що вони — його тлумачі й захисники. З цього випливає, що ті є служителями слова Божого, хто, не гублячи авторитету верховної влади, навчають народ благочестя, узгоджуючись із тим, наскільки воно, за їхніми рішеннями, пристосоване до громадської користі.
Залишається тепер вказати причину, чому в християнській державі завжди сперечалися про це право, тимчасом як гебреї, наскільки я знаю, ніколи щодо нього не сумнівалися. Справді, могло б здаватися жахливим, що завжди існував сумнів щодо предмета настільки очевидного й настільки необхідного і що верховна влада ніколи цим правом не володіла беззаперечно, навіть ніколи [не володіла ним] без того, щоб не було шкоди для релігії і великої небезпеки від заколотів. Звичайно, якби ми не могли вказати жодної певної причини цього явища, я б легко погодився, що все показане мною в цьому розділі є тільки теорією чи належить до тих вигадок, які ніколи не можуть бути корисні. Але для людини, яка розглядає самі зачатки християнської релігії, причина цього явища стає цілком зрозумілою, а саме: першими вчили християнської релігії не царі, а звичайні люди, які звикли всупереч волі тих, хто наділений владою (і чиїми підданими вони були), проповідувати протягом довгого часу в окремих зібраннях, встановлювати духовні посади, управляти, розподіляти й вирішувати все самі, не звертаючи жодної уваги на уряд.
А коли вже пройшло багато років і релігія стала вводитись в імперії, то церковники повинні були навчати її, як вони її визначили, самих імператорів. Завдяки цьому вони легко могли досягти того, щоб їх визнали вчителями і тлумачами її, — більше того, пастирями церкви і немовби намісниками Бога.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Теологічно-політичний трактат, Бенедикт Барух Спіноза», після закриття браузера.