Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

Вона зухвало скинула голову.

— Тоді просвіти мене!

— Я просто ніколи не матиму дітей, — сказав він майже за складами. — Ніколи. Хіба це не зрозуміло?

— Ні!

У ньому прокинулася лють, і він злякався, що виплесне її назовні. Він не хотів цього, тим більше усвідомивши раптом, що вона спрямована не проти Дафни. Навіть не проти самого себе, як іноді бувало раніше. Вона спрямована проти однієї, тільки однієї людини, чия присутність — ні, скоріше, відсутність — викривляла колись усе його життя і продовжує впливати на нього… І від цього нікуди не подітися.

— Мій батько, — раптом вирвалося в нього, хоча він не мав жодного наміру говорити про це, — не був… добрим батьком.

Він сказав це і сам здивувався, наскільки втратив контроль.

Дафна трохи нахилилася в його бік, наче хотіла кинутися йому на допомогу.

— Я знаю про твого батька, — промовила вона. Це викликало в нього настороженість.

— Що ти знаєш? — спитав він.

— Знаю, що його відношення поранило тебе. Що він тебе відкинув… А потім ти його… — У її очах гнів знову змінився співчуттям. — Знаю, що він вважав тебе за хворого… неповноцінного.

Серце так гулко заколотилося в його грудях, що він злякався — воно вирветься назовні. Він розумів: треба щось сказати, але не міг вимовити жодного слова.

Він не бачив її зляканих очей, коли все ж таки зумів вимовити:

— 3-значить, т-ти знаєш про…

Вона закінчила за нього:

— Що ти в дитинстві заїкався? — Вона навмисне недбало пересмикнула плечима. — І що тут особливого? Багато дітей… А твій батько, — раптом рішуче додала вона, — жорстокий пихатий дурень! Більше нічого!

Він здивовано дивився на неї, не розуміючи, як їй вдалося всього в трьох словах дати вичерпну характеристику людині, ненависть до якої він пестував довгі роки, і вона, ця ненависть, тиснула на нього, як ярмо, і не давала звільнитися.

— Тобі не зрозуміти, — тихо сказав він, хитаючи головою. — Багато чого не зрозуміти. Особливо тому, що ти виросла у такій сім'ї, як твоя. Для мого батька мало значення лише одне: рід, кров. І ще титул. Коли він вважав мене негідним для продовження роду, я помер.

Кров відхилилася від її обличчя.

— Я не припускала, що це так… — прошепотіла вона. — Боже!

— Гірше, ніж можна припустити, — сказав він, дивуючись, з якою легкістю зараз говорить про те, що всі роки було для нього під забороною, що він вважав глибокою і ганебною таємницею. — Я надсилав йому листи. Сотні листів, написаних невмілою дитячою рукою, з приниженим проханням приїхати до свого сина. Він жодного разу не відповів. Жодного разу.

— Саймон…

— Ти знаєш, що до чотирьох років я взагалі не міг говорити… А коли він одного разу приїхав, то не пожалів свого сина, не запросив лікарів, учителів… Він злісно тряс мене і кричав, що виб'є з моєї горлянки слова. А якщо ні, забуде про мене. Прокляне… Т-таким б-був мій батько!

Дафна намагалася не зважати на те, що Саймон заїкається все сильніше. Це пройде так швидко, як почалося, говорила вона собі. Більше, ніж труднощі в мові, її турбував його душевний стан — смуток в очах, тихий дивний голос.

— Саймон, — сказала вона, — це було і давно минулося. І батька теж немає на світі. Заспокойся та забудь. Навіщо ти почав згадувати? Навіщо?

Він продовжував, ніби не чув її слів. Немов розмовляв із самим собою:

— …Батько казав, що мене не може бачити. Згадував, що молився не просто про народження сина, а про спадкоємця. А син, та ще й такий, йому не потрібен. Для чого? Щоб рід Гастінгсів продовжив заїканий ідіот? Щоб його герцогська гідність втілилася в такому, як я, жалюгідному нікчемності?

— Але ж цього не сталося, Саймоне, — прошепотіла Дафна. — Все сталося не так…

— Мені начхати, — крикнув він, — як усе скінчилося! Має рацію він чи ні! Не в цьому справа, а в тому, яким він був батьком, як ставився до сина… до мене… У тому, що всі його почуття затьмарила родова гординя, і він не бачив, не відчував нічого… нічого людського… За що мусить покарати. Якщо не він сам, то весь його рід! Його рід!

Дафну охопив страх перед ненавистю, що вирувала в його словах, читалася на обличчі. «Я мушу помститися. За все!», — було написано на ньому.

Ще більше злякалася вона, коли він раптом наблизився до неї майже впритул і процідив крізь зуби, дивлячись їй у вічі:

— Але ж сміється той, хто сміється останнім! І я посміюся. Він боявся більше смерті думки, що його титул може перейти до такого, яким вважав мене, — до заїки та дебілу. Але я вчиню гірше. Він перевернеться у могилі, коли дізнається…

— Саймон! Будь ласка, припини. Мені страшно… Заспокойся…

Тепер їхні ролі змінилися: вже не він, а вона вмовляла заспокоїтись.

— Ні! — крикнув він так, що вона здригнулася і злякалася, що почують слуги. — Ні, слухай мене! Або йди!.. Їй хотілося так зробити, але вона пересилила себе і тільки про всяк випадок трохи наблизилася до дверей.

— Звичайно, я незабаром зрозумів, — продовжував він уже спокійніше, — і оточуючі допомогли мені в цьому, що я не ідіот, не божевільний. Та й батько… мені все життя важко вимовляти це слово… він теж це знав. А тому заспокоївся, вважаючи, що рід Гастінгсів буде збережено.

Дивна усмішка майнула на його обличчі. Жорстока, мстива. Такої вона ніколи раніше не бачила і вже зрозуміла, що скаже Саймон. Він сказав:

— Проте рід Гастінгсів помер у мені… Цього він не міг знати. Про це не здогадувався. Але він зник у мені, у моїй душі, у серці і не буде продовжений. Бо навіть мої родичі… їх так боявся батько… вони всі жінки. Гастінгсів більше немає. — Він знизав плечима і розсміявся різким неприємним сміхом. — У мене тільки двоюрідні сестри, кузини… А я, єдина його надія, не виправдаю його марнославних сподівань… Від мене він не отримає потомства.

Дафна вже відійшла від дверей, зрозумівши, що