Читати книгу - "Регент. Право сильного, Анні Кос"

Сурія від холоду зіщулилась, Лікіт зняв плащ і накинув їй на плечі, потім сів поруч.

— Ось, а то застудишся.

— Дякую, — вона закуталася в цупку тканину, яка ще зберігала чуже тепло. — Але ж ти служиш зараз регенту і, здається, цілком щиро пишаєшся цим?

— Тому що він мав рацію: я поводився, як повний дурень.

— Ясно. Часом я дивуюся, яким багатогранним може бути зло і наскільки по-різному люди помиляються, — вона креслила кінчиком черевичка на піску рівні смуги. — Одні — через дурість і від незнання, інші — від страху, треті — маючи свободу вибору і повністю усвідомлюючи, що станеться. А в підсумку важливий тільки результат, і слабкість не повинна бути виправданням підлості. Але як же це важко: боротися самому проти всього світу!

Лікіт покосився на неї, намагаючись зрозуміти, до чого дівчина хилить. Ні, вона точно говорила зараз не про його минуле, але про що ж?

— Не бійся, — він узяв її руку і від душі стиснув. — Щонайменше, один союзник у тебе вже є. Дозволиш мені вважатися твоїм другом?

— Ти справді цього хочеш? — вона подивилася на нього в упор. — Знаючи, що за законом я належу іншій людині? Розуміючи, що навряд чи коли-небудь буду вільна в словах і вчинках?

— Саме тому. Ще рано говорити, але, можливо, скоро у твоїй долі стануться зміни.

— Ох, у цьому навіть не сумніваюся, — видихнула вона з почуттям, точніше — з цілою купою почуттів. — Буду щаслива, якщо ти опинишся поряд у цей момент. І так, я хочу назвати тебе другом, Лікіте з Великого Степу.

Вона повернулась і злегка торкнулася губами його щоки. Юнак почервонів, але одразу ж обняв її, присунув ближче і поцілував у губи — рвучко, квапливо, невміло.

— Вибач, — він відсахнувся, не даючи їй усвідомити, що ж сталося. — Вибач, будь ласка. Це... ненавмисно. Я... мені... здалося, — він знітився, так і не закінчивши думку.

— Я не образилася, — тихо відповіла Сурія.

Вони ніяково замовкли, зовсім не знаючи, як поводитися далі. Десь вдалині відбив дзвін — рівно чотири удари. Лікіт всередині застогнав. Бісовий час, ну чому його завжди не вистачає? Та хай згине вся ця імперія з її таємницями й інтригами, вік би її не бачити!

— Мені вже час, — юнак мав відверто засмучений вигляд. — Я повинен провести тебе назад.

— Уже? — її брови злетіли вгору.

— Мій пан наказав.

— Розумію. Але ж ти прийдеш ще?

— Знайду спосіб, — він підморгнув. — Ти ж повинна навчити мене ваших танців.