Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

– Страта неповнолітніх заборонена. Тож можна сказати, мені пощастило. Але з ковена все одно виперли, як із шабашу відповідно.

– А ти не можеш приєднатись до іншого шабашу?

– В Україні всі шабаші підкоряються нашому ковену, а значить туди мене теж не приймуть.

– А поза межами України?

– Теоретично – так.

– Чому теоретично? – продовжувала з'ясовувати я, хоч бачила, як дівчина стискала губи: їй це не подобалося.

– Тому що мені доведеться покинути свій дім і втекти, піджавши хвіст, визнаючи себе слабкою і нездатною впоратися самотужки, – роздратовано кинула вона, сіпаючи підборіддя.

– Це так по-дорослому: ускладнити собі життя на зло комусь, – глузливо заявила я, випробовуючи її своїм поглядом.

– Ти не зрозумієш, – важко зітхнула вона. – Це не дурощі чи капризи, і не легковажність. Справа у відьомській силі, – я насупилась, а Лілі вела далі: – Наша сила це не тільки внутрішній резерв, точніше навіть навпаки: особистий резерв у відьми маленький, а більша частина нашої сили – це енергія предків. Мої предки, що жили на цій території і покояться у цій землі, живлять мою магію. Якщо я поїду і приєднаюся до шабашу в іншій країні – зв'язок розірветься, і я втрачу майже всю свою силу. І не лише силу. Ці вікові узи важливі для відьми. Через них я можу відчувати сім'ю, а в критичній ситуації можу попросити про допомогу. Тому коли став вибір: поїхати і все життя прожити слабкою та нездатною навіть на елементарне закляття чи залишитися та спробувати впоратися без ковена та шабашу, я обрала друге. І як бачиш, поки що жива і навіть не опустилася до рівня дівчаток Марка чи чогось гіршого.

У пам'яті відразу спливли розповіді Лілі про особливі послуги, які можна отримати у клубі вампіра.

– А Марк цього хотів?

– Ні, – похитала вона головою. – Не хотів. Марк був другом моєї мами і був їй чимось дуже зобов'язаний, хоч я й не знаю чим. У зв'язку з цим усіляко намагався, скажімо так, взяти наді мною опіку.

– Боюся спитати, що це означає.

Лілі засміялася так голосно, що цей звук ніби належав не цьому місцю. Місцю, де розмова йшла точно не про веселі речі. Але вона швидко взяла себе в руки і відповіла:

– Це означає взяти опіку. Як люди всиновлюють дітей із дитбудинку чи після смерті їхніх батьків. Марк хотів забрати мене до себе й наглядати за мною. Він багатий, впливовий, сильний, ніхто навіть подивитися на мене косо не наважився б. А коли твоїх батьків стратили за зраду – бажаючих достатньо.

– Але ти відмовилася, – це було скоріше твердження, але Лілі кивнула. – Чому?

– Тому що я б назавжди залишилася маленьким безпорадним звірятком Марка, якого він підібрав з вулиці і тепер змушений забезпечувати. А я хотіла довести, що сама на щось здатна.

Я дозволила собі посміхнутися, відвертаючись від дівчини. Тепер я зрозуміла до чого вся ця розмова і на що вона націлена. А я вже було подумала, що Лілі відкрилася переді мною в банальному людському бажанні полегшити душу, поплакатися в жилетку, поскаржитися на життя і таке інше. Але ж ні. Ми прийшли туди, звідки почали: на що я маю піти заради результату.

– Лілі, ти маніпуляторка, – примруживши очі, обернулася я.

– Інакше я б не вижила, – з широкою усмішкою відповіла вона, навіть не збираючись це заперечувати. – Але як би там не було, все сказане мною правда. Якщо ти у цьому бачиш якийсь підтекст чи натяк – це ігри твого розуму.

Із цим я не могла не погодитися. Так, це в моїй голові засів образ шістнадцятирічної дівчини, яка втратила батьків, дім, все своє життя, майбутнє і раптово залишилася зовсім одна в цьому світі. Так, це я усвідомлювала, що ця дівчина не мала вибору і їй доводилося робити все необхідне. Так, це моя совість зараз гризла мене зсередини докірливо кажучи: «Подивися, що пережила Лілі, а ти пасуєш при найменшій перешкоді, ганчірко».

– Гаразд, твоя взяла, – роздратовано сказала я чи то Лілі, чи то самій собі. – Починай свої тортури. Тільки врахуй, якщо я збожеволію, це буде на твоєму сумлінні.

– Не хвилюйся, – відмахнула вона. – Моє сумління стерпіло й не таке.

Ми знову сіли на підлогу перед диваном, склавши ноги по-турецьки, і Лілі розпочала свій інструктаж.

– Отже, першим я заблокую чуття смаку та нюху – тобі буде трохи незвично. Потім піде слух і тут потрібно буде сконцентруватися, зрозуміти і запам'ятати свої відчуття. Тому що слух – це не лише звуки, це ще вестибулярка. Втрата можливості чути вплине на здатність зберігати рівновагу. Тому намагайся не рухатися, не крутити головою і не намагатися встати чи піти. З порушеним балансом у тебе це все одно не вийде, ти просто покалічишся. Останнім буде зір. А тут уже починається небезпечний момент. Дезорієнтація, труднощі зі сприйняттям простору та часу – все це викличе страх, потім істерику, а там і до безумства недалеко. Запам'ятай, головне – зосередитись. Не дозволяй себе накрити паніці, з нею впоратися набагато складніше, ніж з результатом закляття Delirium. Не намагайся повернути втрачені почуття, спробуй навпаки заглибитися в ту порожнечу, що утворилася. Дозволь тебе заповнити, і зможеш відчути свою магію.

– І що потім? Що мені робити, якщо я її відчую?

– А там уже вона тобі підкаже, – загадково посміхнулася Лілі.