Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Я голосно пирхнула, висловлюючи невдоволення і її відповіддю, і всією ідеєю цілком. Слова готовності видавити з себе не змогла, тому просто кивнула і відьма почала закляття.

– Delirium conscientiae, – прошепотіла Лілі, а я в ту ж мить відчула, як крижані лещата стиснулися на моєму горлі. Я зробила глибокий вдих, боячись цієї невидимої руки, але повітря безперешкодно потрапило в мої легені, хоча я продовжувала відчувати холодний дотик до моєї шкіри. Дівчина не звертала на мене жодної уваги. Вона зосереджено додала ще пару незнайомих мені слів: – Exitium gustum et odorem.

Ось тепер піднявши погляд, вона глянула прямо на мене, а мої очі розширилися від подиву. Я не відчувала запахів. Жодних запахів. Раніше я навіть не уявляла, скільки різних ароматів уловлювала у цій кімнаті. При тому, що тут не було запахів ні їжі, ні парфумів чи ароматизаторів, але я все одно щось відчувала, а зараз – нічого. Меблі, одяг, людське тіло, і навіть саме повітря наче мали свій запах, який зараз мені був недоступний. Лілі привернула мою увагу серйозним голосом:

– Далі? – вона питала, чи готова я продовжити і мені довелося відкинути думки і знову зосередитися. Я кивнула. З наступним закляттям вона не забарилася. – Auditus damnum.

У міру того як вона вимовляла ці слова я поринала у вакуум. Слух. Лілі казала, що ще я можу втратити рівновагу. Пам'ятаючи це, я намагалася не рухатися, але швидко зрозуміла, що лякає мене не можливість завалитися набік, а ця оглушлива тиша. Навіть найтихіша кімната, де мені доводилося бути, ніщо в порівнянні з цією беззвучністю. Я не чула ні свого дихання, ні крові, що шуміла у вухах, ні рухів тіла, навіть сам процес мислення здавався не таким як завжди: тягучим і неясним. Якоїсь миті мені здалося, що я щось чую: якесь відлуння чи гул. Я не розуміла, цей звук реальний чи ні, але незабаром він почав приносити біль. Я мимоволі скривилася і відчула, як на мої руки лягли долоні Лілі і м'яко стиснули. Я перевела погляд на свої зап'ястя, що лежали на ногах, і сама переплела наші пальці. Це допомогло. Я змогла зосередитись на відчутті дотику, і це переключило мою увагу від нестерпної тиші.

Ще трохи я сиділа нерухомо, звикаючи до цілковитої тиші. Мій стан був далеким від комфортного, але мені вдавалося контролювати свої дії та думки, як казала Лілі. Саме з цієї причини я сама підняла погляд до дівчини, натякаючи на продовження нашого «тренування». Вона правильно зрозуміла мій натяк. Її обличчя стало набагато серйознішим, вона зробила глибокий вдих (я цього не почула, але змогла зрозуміти по плечах і грудній клітці, що піднялися) і наостанок міцніше стиснула мої руки. Після чого її губи беззвучно заворушилися, і це було останнє, що я побачила.

Світ поринув у темряву. Я змусила себе заплющити очі й не крутити головою на всі боки – без зору я нічого не побачу. На жаль, це виявилася остання твереза думка, бо далі сталося те, про що попереджала Лілі. Не знаю чи довго я сиділа «без світла і звуку», але поступово все почало навалюватися і полетіло як снігова куля з гори. Дискомфорт від того, що я нічого не бачу, почав переростати в страх, хоча я ніколи не боялася темряви. Але тут все було як з рештою почуттів: це не просто темрява, а справжня порожнеча, що засмоктувала в якусь прірву. У мене ніби розірвався зв'язок із навколишнім світом. Я не розуміла, чи все ще сиджу на підлозі в квартирі Лілі, чи вже витаю в просторі. Тут таки поспішила нагадати про себе тиша, що тиснула і повертала біль від неприємного шуму в голові. Що далі, то гірші відчуття. Мені вже було важко дихати, кожен мій вдих розривав легені. Лілі попереджала про паніку. О так, це була паніка. Але найгірше я знала, що вже не зможу заспокоїтись.

Мені треба було вибратися з цього місця, поки я ще в своєму розумі. Я спробувала смикнутися, до ладу не розуміючи, чи кориться мені моє тіло. Не відчуваючи жодних змін, я заворушилась активніше, і ось тоді відчула опір. Мене утримували. У повній дезорієнтації я навіть не могла визначити, за яку частину тіла мене тримають, і в якому положенні я перебуваю. Страх керував мною, не давав працювати голові. Мені просто хотілося вирватися. Це бажання надало мені сили. Я штовхнула того, хто тримав мене в лещатах і спробувала відсторонитися якнайдалі. Перевернувшись, я стала навкарачки і почала відповзати, абсолютно не усвідомлюючи, що роблю.

Моя втеча була відразу зупинена. Зверху на мою спину накинулося щось величезне, і в прямому значенні придавило мене до підлоги. В першу секунду я настільки здивувалася, що навіть перестати чинити опір. Лежачи на животі і відчуваючи важке величезне дещо на спині, з моєї голови вивітрилися всі думки і почуття, що вирували і зводили мене з розуму секунду тому. До того ж у спокійному і нерухомому стані я відчула, як туша, що вмостилася на мені, злегка вібрує. Легка пульсація і мірне дихання упорядковували мої емоції, і через кілька хвилин я вивернула з-під себе руку і повільно простягла її до свого «стражника». Пальці занурилися в коротку густу шерсть, і я почала повільно погладжувати тварину десь в районі лівого боку. М'яка вібрація посилилася, а мої губи розтягнулася в посмішці: ніколи не думала, що собаки вміють мурчати.

Не знаю скільки пройшло часу з того моменту, як на мене влігся Лілін фамільяр, але я не хотіла щоб це припинялося. Навіть той факт, що Кадумар був досить важким, здається, лише допомагало мені не губитися у просторі та краще відчувати своє тіло. Це змушувало відволіктися від моторошного стану, в яке ввело мене закляття відьми. Але все хороше рано чи пізно закінчується. Повільно підводячись на лапи, доберман зійшов з моєї спини, а на його місце одразу ж лягла людська долоня. Притримуючи і даючи відчуття опори, Лілі допомогла мені піднятися і сісти в колишню позу на підлозі. Вона знову взяла мене за руки і тепер вже цей контакт (нехай не такий щільний як з Кадумаром) допомагав мені утримуватися в реальності.