Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

Витоки повстанства варто також шукати в особливостях селянських аграрних рухів 1917—1918 рр. Донині дуже поширеним є погляд на селянство як на винятково пригнічену верству, що не отримувала бажаного («землі і волі») від влад та урядів через утопічність пропонованих земельних проектів, демагогічність та нездатність державних діячів вчасно і якісно здійснити реформи (УЦР та Директорія) або жорстокий репресивний тиск із лівого (комуністична влада) або правого (гетьманат, білогвардійці) табору. Це дає можливість якщо не виправдати, то принаймні знівелювати факти відвертої антидержавної, кримінальної, погромницької, антисемітської й при цьому часто безглуздої селянської «активності».

Водночас у сучасній історіографії селянство все частіше розглядають не як об’єкт маніпуляцій різних політичних сил, а як самостійну силу, що мала своєрідну правосвідомість та соціально-психологічні особливості. Дослідники доходять висновку, що культура українського селянства в добу революції була «переднаціональною» (А. Граціозі), його «ідеологія» — «дополітичною» (О. Михайлюк), демократичні ідеали — «архаїчно-локальні» й часто «антиетатистські», свідомість — «напівархаїчна» й «аграрно-локальна» (В. Лозовий). При цьому революційне піднесення й партійно-політична боротьба не стали однозначним каталізатором «модернізації» політичних поглядів та стимулом до поширення національної свідомості. З огляду на традиційно-патріархальне (архаїчне) розуміння селянами таких понять, як «закон», «справедливість», «демократія», «влада», «автономія», політичні заклики часто мали зворотний ефект. В. Скальський, аналізуючи специфічність сприйняття селянами постанови УЦР від 3 червня 1917 р., у якій містився заклик «до негайного закладання підвалин автономного ладу на Україні», доходить висновку, що вже тоді формувалися підстави для майбутньої отаманщини, повної нівеляції авторитету державної влади та аграрних самоуправств.

1917—1921 рр. стали часом чи не найтривалішої в новітній історії глибокої кризи легітимності політичної влади. Поряд із гострою політичною боротьбою, яка розгорталася в українських містах, посилювалися опір і непокора селянства будь-якій центральній владі. Антидержавність дій і настроїв селянства досягла свого піку в 1919 р. у неодноразових змінах у сприйнятті «влад», утворенні селянських «республік», самосудах і погромах, безглуздих і жорстоких вбивствах. Проте зародилися ці тенденції за два роки до того, ще в період весняної революційної ейфорії 1917 р., коли перше, що почали робити революційні «активісти» в містах і містечках українських губерній після отримання звістки про зречення царя, — роззброювати поліцію. З кожним місяцем революції наростав і селянський антипоміщицький «екстремізм» — від «мирних» акцій (потрава посівів, вирубка лісу тощо) до захоплення та самочинного розподілу поміщицьких земель, розгрому маєтків, привласнення майна, убивства поміщиків. І. Куташев стверджує, що вже у вересні 1917 р. почалися селянські повстання (!), які переростали в селянську війну проти Тимчасового уряду й великих землевласників, особливо на Правобережній Україні.

В умовах наростання анархії та хаосу важливо було, на чийому боці опиняться загони Вільного козацтва, які ставили своїм головним завданням охорону правопорядку. Яким мав бути той «порядок», котрий захищали вільні козаки, і чи був він суголосний із діями владних органів?

У 1917—1918 рр. під назвою «Вільне козацтво» створювалися подібні за загальною ідеєю, але все ж не ідентичні за структурою, соціальною базою та можливостями воєнізовані товариства. Слід вирізняти насамперед селянські товариства ВК, які ставили перед собою не лише охоронні, а й культурно-просвітницькі завдання, виникали стихійно й діяли переважно в межах власного села або кількох сіл. Саме сільське ВК було настільки численним, що давало можливість говорити про масовий вільнокозачий рух. На нього помітний вплив мали місцеві організації українських есерів. Міські загони вільних козаків, які почали виникати восени 1917 р., складалися з робітників, учнів, студентів, представників міської інтелігенції. Вони ставили перед собою завдання охорони порядку й часто перебували під впливом місцевих осередків УСДРП. Спільним для всіх зазначених різновидів ВК було об’єднання на добровільній основі, виборність отаманів та прийом до складу тільки тих, хто не перебував на той час на військовій службі, тобто переважно цивільне населення.

Перші вільнокозачі товариства з’явилися в березні — квітні 1917 р. у селах Гусаківської волості Звенигородського повіту Київської губернії з ініціативи голови волосної управи Н. Смоктія. 23 квітня 1917 р. 350 «незалежних від військової служби» вільних козаків Гусаківської волості ухвалили підтримувати боротьбу «проти злого ворога німця» й виступили за «демократично-федеративну республіку» та Всеросійські установчі збори. Головними завданнями козаків було обстоювати «всі справи селян», вести боротьбу зі злочинством, не жалкувати життя заради «справ вільності», а також «захищати самостійність України, її незалежність, маючи на меті прошлі козацькі справи в господарських розпорядках історичних минулих літ: землі, ліса, луги як власність козацтва». Тобто захищати самостійність і незалежність України означало оберігати власність селян-козаків, і таке «розуміння» самостійності не суперечило боротьбі за майбутню федеративно-демократичну Російську республіку. Очевидно, що перші вільні козаки не розрізняли понять «автономія» та «самостійність». Серед інших завдань були сприяння поширенню Вільного козацтва по всій Україні та просвітницька діяльність.

Заснований Гусаківський волосний козачий курінь поділявся на сотні на чолі з виборними сотниками та курінним отаманом Н. Смоктієм. У сотнях запроваджувалися козацько-демократичні порядки. Козаки мали можливість самостійно, незалежно від позиції козацького товариства брати участь у вирішенні загальногромадських справ, відвідувати зібрання, лекції. Одночасно й громадяни, що не належали до козацтва, могли користуватися козацькою бібліотекою, бути присутніми на козацьких нарадах (крім випадків, коли там обговорювали «воєнно-технічні справи» козацтва).

Звенигородське селянство схвально й навіть із захопленням сприймало нову організацію. У травні — червні вільнокозачий рух поширився на інші волості повіту. У цей час роль провідного організатора ВК на Звенигородщині перебрав на себе член партії українських есерів С. Гризло. 29 липня на повітовому з’їзді ВК він був обраний кошовим отаманом. Н. Смоктій став помічником кошового. Під керівництвом С. Гризла Звенигородські отамани почали діяти активніше. 1 червня 1917 р. ухвалили «Інструкцію формування Вільного козацтва по Звенигородському повіті», у якій було стверджено, що встановлений в Україні демократичний лад давав можливість відмовитися від регулярної збройної сили, яка була тягарем для народу: «Захисником демократичного ладу в Україні може бути тільки народня милиція / вільне козацтво». Про те, що створюване ВК не бажало мати жодного відношення до регулярної армії, говорять і принципи його формування: виборність керівництва та приймання в козаки тільки тих, хто не підлягав військовому призову. В «Інструкції» було наголошено, що військовозобов’язані (новобранці) та звільнені з війська тимчасово (на 2—3 місяці) могли проходити у Вільному козацтві за окремими списками й у випадку призову або закінчення відпустки мали бути