Читати книгу - "Фірма"

На підготовку Мітч мав два дні. Першою думкою було відмовитися, і щойно Ейвері згадав про обід, у голові Мітча майнули десятки різних неоковирних відмовок. Сидіти за одним столом, їсти й усміхатися, вести теревені та брататися зі злочинцями, якими би вони не були багатими та респектабельними зовні, для нього здавалося менш привабливим, ніж десь їсти на автостанції суп з однієї миски із бомжем. Та відмовитися означало би загрозливе ламання традиції. Та ще й події розгорталися так, що його поведінка здавалася й так досить підозрілою.

Так вони й сиділи: він спиною до вікна, вимушено всміхався, вів бесіду ні про що з Ейвері, Ройсом Мак-Найтом та Олівером Ламбертом, певна річ. Він знав, що їстиме з цією трійцею за одним столом. Знав про це ще два дні тому. Знав: за ним спостерігатимуть, непомітно й уважно, старатимуться виявити чи спад ентузіазму, чи цинізм, чи безнадію. Тобто будь-що. Знав: ловитимуть його кожне слово, і не важливо, що він казатиме. Знав: накидатимуть на його стомлені плечі похвали й обіцянки.

Олівер Ламберт був люб’язний як ніколи. Сімдесят одна година за тиждень у лютому — це ж рекорд фірми для співробітника, говорив він в той час, як Рузвельт подавав знамениті реберця. Всі партнери були вражені, та вони просто в захваті, м’яко переконував його Ламберт, обводячи поглядом залу. Мітч із ножем у руці спромігся на усмішку. Інші довкола нього хто вражений, а хто й байдужий вели розмови й віддавали належне страві. Мітч нарахував вісімнадцять дійсних партнерів, та сім пенсіонерів; ці одягалися простіше: штани кольору хакі, светри.

— У тебе, Мітчу, надзвичайний запас сил, — мовив Ройс Мак-Найт з повним ротом.

Він ввічливо кивнув. «Так, так, і я щодня його поповнюю», — подумки погоджувався він. А з думки не йшли Джо Ходж і Марті Козінскі, та інші троє загиблих, яких увіковічнили на стіні на першому поверсі. І неможливо було викинути з голови думки про дівчину на піску. Цікаво, а вони про неї всі знають? Усі бачили фотознімки? Чи передавали з рук в руки під час обіду ось тут, у колі партнерів без сторонніх? Девашер пообіцяв тримати їх при собі, та що означає обіцянка негідника? Звичайно, що бачили. Войлес же казав, що всі партнери і частина співробітників у курсі справ.

Як на людину, що не мала апетиту, він гарно справлявся з обідом. Навіть намастив маслом і з’їв зайву булочку — просто, щоб здавалося, що все гаразд. Тобто, нічого такого, апетит в нього нормальний.

— То що, ти з Еббі наступного тижня летиш на Каймани? — поцікавився Олівер Ламберт.

— Так. У неї весняні канікули, й ми замовили собі кондомініум. Вже не можемо ніяк дочекатися.

— Ну й час ти вибрав їхати, — сказав нібито з образою Ейвері. — Ми аж на місяць відстаємо з термінами.

— Ми завжди на місяць відстаємо, Ейвері. Тоді ще один місяць хіба гратиме роль? Я думаю, ти чекаєш, що я і папки з документами з собою братиму?

— Непогана ідея. Я завжди так роблю.

— Та не здумай, Мітчу, — жартома запротестував Олівер Ламберт. — Фірма й далі стоятиме на місці, коли ти повернешся. Ви з Еббі заслужили на тиждень відпочинку.

— Тобі там сподобається, — Ройс Мак-Найт сказав це так, наче Мітч ще там досі ні разу не був, наче нічого не сталося на пляжі й жоден із них не знав про фотознімки.

— Коли вилітаєте? — запитав Ламберт.

— Раненько в неділю.

— На «Лірі»?

— Ні. На «Дельті», прямим рейсом.

Ламберт із Мак-Найтом перезирнулися, Мітч мусив це не помічати. Щойно він з’явився у дверях, на нього кидали цікаві погляди з інших столиків, от їх він мав цілковите право помічати.

— Ти вмієш пірнати з аквалангом? — поцікавився Ламберт, а з думки в нього не йшли літаки — Мітч віддав перевагу «Дельті».

— Ні. Та ми плануємо трохи поплавати з масками.

— Є один чоловік у Рум Пойнті, на півночі острова. Звати його Едріан Бенч, у нього прекрасний спортивний клуб, і за тиждень він тебе всьому навчить. Буде важко на заняттях, але воно того варте.

«Іншими словами, тримайся подалі від Ебанкса», — подумав Мітч.

— Як називається секція? — запитав він.

— «Дайверс Рум Пойнт». Пречудова місцина.

Мітч з розумним виглядом насупився, ніби розмірковував над цією корисною порадою. Враз посмутнів Олівер Ламберт.

— Ти там будь обережним, Мітчу. Ми пам’ятаємо про Марті й Джо.

На мить Ейвері з Мак-Найтом у пам’ять про загиблих потупили погляди. А Мітч ледь стримався, щоб не розсміятися Ламберту просто в обличчя. Та залишився незворушним, навіть і собі понуро опустив голову, як Марті й Джо, їхні молоді вдови й сироти-діти. Марті й Джо, двоє молодих успішних юристів, яких прибрали, професійно вбили, перш ніж вони заговорити. Марті й Джо, дві акули, що подавали надії, зжерті своїми родичами. Войлес говорив, щоб Мітч думав про Марті й Джо щоразу, коли він бачив Олівера Ламберта.

А зараз, лише за якийсь мільйон доларів, йому випадало звершити те, що збиралися зробити Марті й Джо, і при цьому не бути пійманим. А може, за якийсь рік новий молодий співробітник сидітиме тут і слухатиме сумні слова партнерів про молодого Мітча Мак-Діра, про його невичерпний запас сил, і яких він міг би досягти висот, коли б не нещасний випадок. Скількох іще вони вб’ють?

Йому потрібні два мільйони. І ще дві речі.

Минула година поважних розмов та добрих наїдків, обід скінчився, й партнери вже підводилися, вибачалися, що час іти, говорили щось Мітчеві й виходили з зали. Казали, що ним пишаються. Що він — майбутня блискуча зірка. Він — надія «Бендіні, Ламберт і Лок». А він усміхався й дякував.

У той час, приблизно коли Рузвельт подавав пиріг із банановим кремом, Теммі Ґрінвуд Гемфіл із «Ґрінвуд Сервісес» запаркувала свій немитий «фольксваген реббіт» позаду сяючого «пежо» на зупинці коло школи святого Андрія. Двигуна не вимикала. Вона ступила чотири кроки до «пежо», відімкнула його багажник і витягла важку чорну валізу. Стукнув багажник, і маленький «фольксваген» від’їхав.

В учительській з чашкою кави в руках стояла Еббі й крізь віти дерев поглядала у вікно на стоянку ген за спортивним майданчиком. Там ледь виднівся її «пежо». Поглянула на годинник, задоволено всміхнулася. Пів на першу, як і планували.

Теммі в потоці автомобілів обережно