Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

1147 р., до себе на нараду Ізяслав зібрав бояр, свою дружину та киян. Серед іншого повідомив, що їхніми союзниками в протистоянні з його дядьком Юрієм виступили смоляни та новгородці. Кияни не погоджувалися йти на представника «Володимирового плем’я», але були готові виступити проти Ольговичів. Тож після сварки з чернігівськими князями Ізяслав наказав тисяцькому Лазарю збирати киян. Вони зійшлися і там «братів-киян» через свого посла князь закликав іти на Чернігів. Вони повинні були збиратися «від малого до великого». Мешканці міста схилилися на заклик свого князя. Але перед походом вони вирішили розправитися з Ігорем — його було жорстоко вбито. Ізяслав, дізнавшись про це, засуджував киян. Про цю смерть довідалися і куряни, але й вони не могли підняти руку на «Володимирове плем’я». Тож послали до Гліба Юрійовича послів і взяли від нього посадника. Далі цей князь разом зі Святославом Ольговичем пішов до міста Вир, де до них приєднався Святослав Всеволодович. Під час військових сутичок було спалено Уненіж, Білу Вежу, Бохмач. Про це почули глібльці й хотіли втекти, але не встигли. Тоді під час облоги їхнього міста Глібля мешканці завзято билися й захистили себе від нападників. Ізяслав і Мстислав зняли облогу, але, повертаючись до Києва, попередили дружину, киян і смолян про готовність виступити знову на Чернігів. Пізніше Гліба Юрійовича, який зайняв Городок Остерський, захотіла бачити своїм князем частина переяславців.

1150 р., під час чергової зміни влади, кияни вийшли до Ізяслава і повідомили його, що Юрій покинув місто, а на престол посів В’ячеслав. Вони визнали першого з названих своїм князем. Після протистояння Ізяслава з Володимиром Володаревичем галицьким на річці Ольшаниці, «чорні клобуки» й кияни рекомендували першому з них відступити через нерівні сили. Після цього вони втекли, а залишилася лише вірна дружина. У цей час на лівий берег Дніпра підійшов Юрій із союзниками. Багато киян на посадах переправилися до нього, а інші почали перевозити його дружинників на Поділ. Кияни, боячись Володимира галицького, завели Юрія в місто.

Пізніше кияни разом із берендеями та мужами Вячеслава знову запросили Ізяслава до себе. Під час тактичних пересувань Ізяслав підійшов до Дорогобужа, а мешканці його вийшли з хрестами вклонитися йому. Протистояння між його дружиною та галичанами тривало й далі, але без активних дій. Перший відступив до Мичеська, і тут його зустріли дружинники. Вони разом із мичанами вклонилися князю. Далі Ізяслав планував використати сили киян. Його брат Володимир рушив до річки Ірпінь, білгородці спорудили міст, і Ізяславів брат в’їхав до Білгорода Київського. Син Юрія Борис швидко покинув це місто, про що повідомили його жителі. Юрій переправився через Дніпро й пішов до Остерського Городка, а кияни радісно зустріли Ізяслава.

Далі протистояння з Юрієм Долгоруким тривало в сутичках на Дніпрі. На боці Ізяслава виступали кияни й «чорні клобуки». Вони ж, після зміни воєнної ситуації, радили князю не вступати у відкритий бій. Той послухався їх і відступив, а потім розташував свої сили перед київськими міськими стінами. Кияни з усіма своїми силами стали між князівськими дружинами; їх було «многе множество». Підійшли й «чорні клобуки» зі своїми вежами. Тобто коаліційні сили В’ячеслава та Ізяслава, у зв’язку з винятковою ситуацією у протистоянні з Юрієм, складалися з киян, «чорних клобуків», а також кількох князівських дружин. Юрій після битви відступив і пішов на зустріч із Володимиром галицьким. Підійшов до Білгорода і там вимагав відкрити браму. Але білгородці йому не підкорилися. «А Киев ти ся кое отворилъ?» — запитали вони. В’ячеслав, Ізяслав та Ростислав вирушили слідом за супротивником, а кияни вирішили поповнити військо всіма своїми людськими ресурсами — навіть тими, хто мав хоча б палицю. Під час нового бою піші кияни не впізнали Ізяслава і мало не вбили його (можливо, багато з них узагалі не бачили цього князя, бо жили десь за містом). Така сама подвійна інформація про місто та його округи міститься в літописних повідомленнях про Галич та Переяславль Руський (нині Переяслав-Хмельницький).

Є ще один нюанс у розгляді питання про територіальні межі поняття «городяни». Фактів із цього приводу набагато менше, але вони існують. Один із них належить до ще не датованої частини літопису і стосується характеристики полян, у якій дається уточнення: «суть поляне кияне». Звичайно, його можна інтерпретувати і як віднесення жителів міста до членів згаданого літописного племені, але не виключається й варіант, що найменування міста було поширене пізніше на всі землі цього союзу, тобто на правобережну частину Середнього Подніпров’я. Вдруге кияни в цьому найширшому значенні терміна «городяни» згадуються разом з іншими в момент підготовки військ до битви на річці Калка, коли вони збиралися на Дніпрі. Тоді до руських князів приєдналася вся Половецька земля, а крім того — чернігівці, смоляни, кияни та представники інших земель. Також галичани, волинці, куряни, трубчани, путивльці.

Але більше інформації щодо вживання розглянутого терміна в межах усього князівства знову ж стосується Галицької землі. 1144 р. відбулося нове міжкнязівське протистояння. Дві коаліції — Всеволода та Володимира — зустрілися біля Звенигорода. Першому з них вдалося обхідним маневром обійти супротивника, а коли це побачили галичани, то занепокоїлися: «Мы сде стоимы. а онамо жены наша возмоуть». З цього тексту очевидно — звенигородці теж галичани. 1153 р. у протистоянні Ізяслава Мстиславича та інших князів проти Ярослава Володимировича «руська» коаліція зі змінним успіхом перемагала. Ізяслав гнав галичан, і вони вбігли у своє місто Теребовль.

1208 р., після того як угри посадили на престол Данила, його суперники Ігоревичі були схоплені. Галичани вимагали їх повісити заради помсти. Пізніше в Данила відібрали матір — княгиню Анну: галичани вигнали її з міста. Вона пішла до Белза, залишивши сина у «невірних» галичан. 1229 р. той же Данило перебував в Угровську. Йому туди повідомили галичани, що боярин Судислав пішов у Пониззя, а королевич Андрій залишився в місті. Данило з малою дружиною пішов до Галича й переміг. Після цього разом із королевичем до Угорщини рушив і боярин-зрадник, де весь час закликав: «Изеидете на Галичь. и приймете землю Роускоую». Слід відзначити, що в цьому випадку Галич представлений як частина Русі. 1240 р. цей князь під час монголо-татарської навали залишив свого сина Льва в Угорщині, побоюючись невірності з боку тих же галичан. Як відзначав літописець, галицькі бояри Данила князем називали, а самі всю землю держали.

Як бачимо, історичні процеси IX—XIII ст. стали важливим етапом у розвитку самоусвідомлення східнослов’янського автохтонного