Читати книгу - "Вибрані романи"

— Не кажи такого, Хоакіне...

— Одні залишаються здоровими, щоб інші хворіли... Треба взяти на себе обов’язок розподіляти хвороби...

Він не хотів, аби донька спілкувалася нехай там із ким. Він найняв для неї окрему вчительку, яка приходила додому, і сам, коли мав вільний час, навчав її чого-небудь.

Бідолашна Хоакіна вгадувала у своєму батькові страдника, тоді як він описував їй похмуру картину світу й життя.

— Повір мені, — казав Хоакін дружині, — краще, набагато краще, що ми маємо лише одну дочку, що нам не доводиться ділити свою любов...

— Кажуть, що більше ти її ділиш, то вона зростає...

— Не вір цим словам. Ти пам’ятаєш бідолашного Раміреса, прокурора? Його батько мав двох синів і двох доньок і дуже мало засобів до існування. У його домі їли першу страву, а другу подавали тільки батькові Раміресу, який іноді виділяв із неї порції для одного із синів і однієї з дочок, але ніколи нічого не давав іншим. Коли святкували на широку ногу, в окремі дні, то другу страву подавали для всіх і відразу дві другі страви для господаря дому, який мав у чомусь виділятися. Треба було зберігати ієрархію. А ввечері, коли лягали спати, Рамірес-батько завжди цілував одного сина й одну дочку, але ніколи двох інших.

— Який жах! І чому він так робив?

— Звідки я знаю?.. Певно ті, яким він віддавав перевагу, здавалися йому кращими...

— Це подібне до поведінки Карвахаля, який не хоче помічати свою найменшу дочку...

— Бо вона народилася в нього останньою, за шість років після попередньої, і коли в нього були проблеми з ресурсами. Це стало для нього новим навантаженням і несподіванкою. Тому він називає її самозванкою.

— Який жах, Боже мій!

— Таким і є життя, Антоніє, розплідник жахів. І благословімо Бога за те, що нам не доводиться ділити свою любов.

— Замовкни!

— Чому?

Але вона таки примусила його замовкнути.

Розділ двадцятий

Син Абеля вивчав медицину, й батько мав звичку повідомляти Хоакінові про його успіхи в навчанні. Кілька разів Хоакін розмовляв із самим хлопцем і навіть відчув до нього симпатію: таким незначущим він йому здався.

— А чому ти вирішив зробити з нього лікаря, а не художника? — запитав він у свого друга.

— Це не я вирішив, а він сам вирішив. До мистецтва він не відчуває ніякого покликання...

— А щоби піти вивчати медицину, покликання не потрібне?

— Я так не сказав. У тебе завжди якісь погані думки. Але до мистецтва він не відчуває не тільки покликання, а й цікавості. Хоч іноді й зупиняється подивитись, як я малюю, але ніколи нічого не запитує.

— Можливо, так і краще...

— Чому?

— Бо якби він присвятив себе живопису, то малював би або краще, ніж ти, або гірше. Якби він малював гірше, то став би Абелем Санчесом, сином, якого називали б Абель Санчес Невправний, або Санчес Невправний, або Абель Невправний, і йому було б неприємно це чути...

— А якби він малював краще, ніж я?

— Тоді такі клички було б неприємно чути тобі.

— Злодій думає, що ніхто краще за нього не вкраде.

— Якби йшлося про мене, все було б інакше. Це митець не терпить славу іншого, а тим більше, якщо цей інший його син або брат. Їм він заздрить більше, ніж комусь чужому. Щоб його кревний родич та був кращим за нього... ні, нізащо! Як це пояснити? Ти зробив добре, що послав його навчатися медицини.

— До того ж і зароблятиме він там більше.

— Ти хочеш переконати мене в тому, що мало заробляєш своїм живописом?

— Не так багато.

— Зате ти маєш славу.

— Славу? Вона триває не вічно.

— Гроші ще швидкоплинніші.

— Але вони надійніші.

— Не випендрюйся, Абелю, не прикидайся, ніби ти байдужий до слави.

— Запевняю тебе, що сьогодні я думаю тільки про те, як залишити своєму синові пристойний спадок.

— Ти залишиш йому ім’я.

— Імена не дуже цінуються.

— Твоє — дуже!

— Хіба що мій підпис, але... Санчес! Хоч якщо до Санчеса додати Абель, то Абель Санчес звучатиме добре, нагадуючи ім’я маркіза з дому Санчесів абощо.

Розділ двадцять перший

Утікаючи від себе самого і щоби задушити постійну присутність іншого, Абеля, у своїй душі, приглушити хвору свідомість, яка не переставала його тривожити, Хоакін почав ходити до казино, де збиралася компанія приятелів. Їхня легка розмова правила йому за наркотик чи, точніше, він п’янів од неї. Хіба чимало людей не рятуються випивкою, щоб утопити в ній свою руйнівну пристрасть, аби розчинити у вині невдале кохання? Але він, аби забути про свою пристрасть, віддавав перевагу легкій розмові в казино, більше слухаючи її, аніж беручи в ній активну участь. Проте ліки виявилися гіршими, ніж хвороба.

Він постановив собі стримуватися, сміятися й жартувати, щось мурмотіти, ніби коментуючи гру, показувати себе скептиком своєї професії, наголошуючи на тому, що розуміти означає прощати, й не дозволяти, щоби крізь нього просвічував рак, який пожирав його волю. Але зло вилітало йому з рота, зі словами, коли він найменше цього чекав, і сморід зла йому не вдавалося приховати. І він повертався додому, роздратований собою, дорікаючи собі за боягузтво та поганий контроль над собою й обіцяючи собі, що більше не повернеться до казино. «Ні, — казав він собі, — я туди не повернуся, я не повинен туди повертатися; моя хвороба тільки ускладнюється, коли я перебуваю в компанії; те середовище смертоносне для мене; там дихають лише поганими пристрастями, які деінде стримують; ні-ні, я туди не повернуся; те, чого я потребую, це самотність, самотність. Свята самотність!»

Але він повертався.

Повертався тому, що не міг терпіти самотності. Бо у своїй самотності, йому ніколи не щастило залишатися одному, поруч завжди був той, інший. Інший! Він ловив себе на тому, що розмовляє з ним, обмірковуючи те, що той каже. А той, інший, у цих самотніх розмовах, у цих діалогічних монологах, казав йому щось несуттєве або приємне, не виявляючи ніякої злості. «Чому він мене не ненавидить, Боже мій? — зрештою почав він запитувати себе. — Чому він мене не ненавидить?»

Й одного дня він упіймав себе на тому, що звернувся до Бога з ганебною диявольською молитвою, благаючи Всевишнього,