Читати книгу - "Шмагія"

Так, кивнув Андреа.

Умовити руду взяти участь у полюванні на дитя-кульбабу виявилося просто до неймовірності. Он вона, причина миттєвої згоди. Зі смолоскипами вовтузиться. Здається, тепер відьма не відпустила б Фортуната самого навіть у пекло. За ніч випестувала б особисту Подобу, з хвостом, рогами й копитами, бігцем би побігла за «зрадником». А на галявину – взагалі дрібниці.

Янош запропонував їй запасний плед, але відьма відмовилася.

Так і лягла, на сиру землю. Саме в тому місці, де лежала в день замаху на короля.

– Почнемо, колеги?

Фортунат Цвях скінчив облаштування пастки, по черзі вклонився кожному з «колег». Скоряючись безмовному наказові мисливця, чинбар Леонард і Янош Кручек стали по кутах уявного трикутника, поруч із крайніми смолоскипами. Мабуть, саме там п’ять років тому стояли незнайомі Мускулюсу чарівники РаБеЗу, готуючись до виклику та приборкання демона. Сьогодні замість магів були шмаги, але малефік і не сподівався створити точну копію. Для виконання його плану було достатньо загальної подібності.

Базовий принцип малефіціуму: подоба не є копіювання. Так, «pupa malitia» лише віддалено схожа на жертву-прототип, але біль у людини від подряпин на воску реальний безумовно.

Троє на галявині.

Пастка-німбус.

Дві жінки за чагарником.

Картину псував один китоврас із рогами. Гриня тупцював біля зарослого грибами пня всередині німбуса й тремтів з ляку. Хвіст нещадно хльоскав двотілого велетня по боках, немов Григорія Інноліура обліпили ґедзі.

– Пане чаклун, ви на ньому кудись їхати зібралися? – із-за кущів пошепки поцікавилася відьма. Так буває з людьми: очі бояться, руки роблять, а язика охоплює нервова, зовсім недоречна дотепність.

– На жаль, люба, – теж пошепки відгукнувся Андреа, перш ніж дочекався, поки венатор зі значенням підійме руки, немов диригент, що велить оркестру приготуватися. – На цьому китоврасі, скажу я вам, де сядеш, там і злізеш…

Невідомо, який дотеп ладен був зірватися у відповідь з вуст Меліс, і ніколи не стане відомо, бо відьма оніміла. Мисливець на демонів вибухнув гортанним клекотом, із тріском рвонув полотнище повітря. І китоврас Гриня зник. «Покров трьох плащів» спав, оголюючи сутність. У мареві, що струменіло між смолоскипів, виникло дитя-кульбаба. Перелякане маля в пазурах чарівників.

Час почухав потилицю, страждаючи нападом «deja vu».

«Alles!» – самими губами прошепотів малефік.

Ніби виконуючи наказ, Зізіфельда Трабунець випросталася в клітці.

* * *

– Почнемо грати з долею, дитинко. Починай!

– Але я… я не вмію! Я розучилася…

– Доведеться вчитися наново. Я кому сказав?!

Схований від сторонніх очей «серпанком відчуження», Мускулюс спостерігав за втіленням свого божевільного плану. Тільки зараз він зміркував, що з усіх напрямків вибрав єдиний. Коли б якийсь велетень кинув на землю свого списа так, щоб держак простягся крізь центр німбуса та місце, де засів малефік, вістря наконечника вказало б точнісінько на нещасну місцину, звідки Андреа п’ять років тому «зурочував по площинах». Збіг? Випадковість?

Навряд чи.

Де зійшлися за гральною дошкою Доля та Долекрут, випадок набуває сили закону.

Трясовина неймовірного перетворюється на граніт обумовленості. Ланки збігів замикаються в ланцюжки закономірностей. Логіка сюжету, кульгаючи на обидві ноги, швидше за королівського скорохода мчить до мети. У кущах грають десятки, сотні, тисячі салонних клавесинів. Розвіюються порохом по вітрі всі постулати Верума Несхибного. Головне при цьому – вчасно збожеволіти й навмання вибрати правильну дорогу…

Галявина-перевертень, Їжача Рукавиця рушила першою, перетворилась на цирковий манеж. Кущі, дерева – трибуни. Опале листя – ошурки. Обряд у німбусі – фарс, пустий, жорстокий і потішний. Вистава нагадувала Яношеву гру «в чаклунство», коли хлопець збирав навколо себе дітлахів. Феєчки, червоненький… Дії, що мають цінність лише для безпосередніх учасників – й то до певного часу.

Блідий до синяви Янек хитнувся в бік венатора:

– Дядьку Фарте… Що ви робите?!

– Не смій називати мене Фартом!

Подоба приборканого в минулому демона, фальшиве дитя-кульбаба, Зізіфельда Трабунець розгублено змахувала руками. Зацькованою лисицею косувала на мучителя-Цвяха. Він звелів, вона чесно намагалася виконати. Повернути собі владу над долями людей, що дарув їй колись злам – ілюзія для всіх, крім самої шмаги та їй подібних.

Циркачка тяглася до втраченої шмагії.

– Я не вмію! У мене не виходить!

– Ти погана дитинка. Доведеться пояснити тобі…

Аркан-невидимка зчавив «поганій дитинці» горло. Фортунат був суворий і нещадний. Спектакль тривав. З острахом і подивом дивилися на венатора два шмаги: Янош Кручек і Леонард Швелер. Юний учитель і літній учень. «Так треба», – сказали ім. Вони повірили. Чесно намагалися усвідомити, що робить мисливець на демонів. Намагалися підтримати Цвяха – нехай лише у власних видіннях, що набувають реального значення виключно для зламаних… І – для Долекрута?

Так?

Ні?!

Чи не байдуже, якщо вони однаково не розуміли: навіщо маг мучить циркачку?! Та він зараз уб’є її! Хіба можна дозволити… Швелер суворо насупився. Тінь лягла на обличчя чинбаря. Зламаною кісткою хруснула гілка під ногою. Напружилося потужне, важке тіло. Зараз розлючений бугай кинеться на Цвяха, «рятуючи» ліліпутку. Кине додолу, зламає диспозицію, налаштованість, уся робота піде прахом…

– Не треба! Я спробую!

– Та вже постарайся, зроби ласку…

Цвях вчасно послабив хватку. Зізі судомно хапала ротом шорстке повітря. Ситуація застигла в хисткій рівновазі.

– Alles!

Неймовірно: із усіх слів, випадково чи навмисно, мисливець на демонів обрав єдине.

Хльоснув, ніби ремінним шамбар’єром.

Ліліпутка випросталася вогником свічки. Сухими, скляними очами вона дивилася просто на Мускулюса, хоча той знав: бачити його акробатка ніяк не могла. Малефік задихнувся. Йому здалося, що друге «alles» вимовив не Фортунат, а він, Андреа Мускулюс. Напевне, так і було. Він сказав, Зізі повірила. Пішла за ним на Їжачу Рукавицю, щоб іти до кінця.

«Я йду з вами, пане. Спектакль повинен тривати».

«За ці дні я переконався, що шмаги, не хочу їх образити, – дуже вперті добродії. З ними легко мати справу…»

Обличчя Зізі змінилося. Посмішка. Звична посмішка арени, надягнута на страх. Вітер промчав у кронах дерев: трибуни зайшлися оваціями. Циркачка повільно розвела руки в боки. Немов перед фінальним трюком. Треба сміятися попри біль, треба розкланюватися із зірваною спиною, бо спектакль повинен тривати. За будь-яку ціну.

Кастаньєтами клацнули малесенькі пальці.

Раптово Андреа відчув: Їжача Рукавиця змінилася. Крізь безглуздя того, що відбувалося, злостивим паяцом визирнув прихований, майже мертвий від старості зміст. У фарсі зачулася трагічна нотка; сік журавлини на одязі фігляра став солоним і гірким, ніби кров. Крізь фальшиве лицедійство проступали хисткі контури справжніх подій, що вершилися тут п’ять років тому. Минуле прокидалося! Ворухнулася на краю галяви, за кущами, байдужа