Читати книгу - "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР."

й тим звернув на нас увагу ворожої колони, що наступала з лісу, і по фільварку відкрили вогонь шість ворожих гармат, з якими нам боротися було не під силу. Піший полк сховався під кам'яними будовами фільварку, а командири частин зібралися біля отамана Гулого, чекаючи на наказ. Становище було скрутне і настрій не бадьорий, бо важкі стрільна рвалися дуже близько, а з облич козаків я бачив, що як зараз не видати будь-якого наказу, то все зірветься в світ за очі й паніки тоді не оминути.

Отаман Гулий хотів піти згідно з наказом отамана Омеляновича-Павленка й спитав мене, в якому це напрямку. Я показав на большевицьку колону біля лісу.

— Тьфу, чорт, що ж робити!

Я порадив якнайхутчіш вийти на Вільшанський шлях. Якщо там ворог, то прориватися на Ямпіль, якщо свої — буде видко, що робити далі. Полковник Дубовий і полковник Алмазов з цим погодилися, отаман Гулий теж. Зараз же я вислав полк Чорних запорожців і наказав: — Якщо на Вільшанському шляху був би ворог — атакувати його, якщо свої — увійти з ними у зв'язок і надіслати донесення.

Батареї повернули свої гармати на Вільшанський шлях і приготувалися до підтримки Чорних. Піший полк в одну хвилину вибіг із двору й вишикувався внизу за горою. Чорні рушили клусом — згідно з наказом. Штаб дивізії теж мав намір прилучитися до них, щоб скоріше вийти з-під вогню ворожої артилерії, але я зупинив його і слідкував за Чорними. Ситуація знову була критична, і якби на Вільшанському шляху був ворог, а не наші, нам було б несолодко. Чорні вже близько; ось відокремилось двоє, під'їхали, розмовляють, їдуть кроком назад. Полк теж кроком витягнувся на гору й змішався з військами й обозами на шляху. — Дяка Богові, наші!

Знялися батареї, згорнулася в колону піхота, і дивізія рушила. В цей час, на наше щастя, знялася страшенна хуртовина, маскуючи наш марш. Стовпи піску закрутилися в повітрі, вдарив грім, і Господь Бог надіслав на поле бою страшенний дощ. Большевики припинили вогонь, і ми спокійно дісталися до дороги на Вільшанку. Там, на цій дорозі, був повний хаос: обози й частини всіх дивізій, вози, гармати, баби, піші, кінні, полонені; все це поволі сунуло на південь, без усякого ладу, займаючи цілу дорогу без дотримання дистанції чи інтервалів.

Голова дивізії все ж таки знайшла якусь перерву в цьому потоці людей і возів і ввійшла туди. Коли задні підтягнулись, рушили далі, лишивши сотню на місці з наказом не дозволяти обозам та частинам інших дивізій розривати колону Запорожців. Вже було темно, коли до нас приїхав ординарець отамана [Михайла] Омеляновича-Павленка з наказом: "Всій армії зосереджуватися в селі Вільшанка і навколо нього".

Я доповів отаманові Гулому, що, на мою думку, наказ не є раціональний: Командарм змучений триденним боєм і, певно, тому тільки й видав його, але ми не маємо права цей наказ виконати, бо не виключений нічний напад ворога. Якщо вся армія, стомлена до краю, зосередиться в одному місці, то досить нападу навіть одного ескадрону, щоб викликати загальну паніку. Я пропонував командирові дивізії не виконувати наказу й заночувати в с. Вербка, про що надіслати донесення в штаб армії.

— Ми будемо недалеко від решти армії; якщо ворог наскочить на Вільшанку, ми спокійно приготуємось до бою і допоможемо вільшанській залозі. Якщо напад буде на нас — то вона допоможе нам.

Отаман Гулий згодився і зупинив колону біля криниці, обсадженої вербами. То було роздоріжжя на Вербку й Вільшанку. Поки дивізія підтягнулась, а старшини штабів армії та дивізій сортували колону по дивізіях та полках, у колоні Запорожців все полягло на землю і заснуло. За якийсь час, по отриманню донесення, що дивізія зібралася, було передано командирам полків бути на поготівлі до бою, і дивізія рушила далі на Вербку.

Кінний запорозький полк, що знову прилучився до дивізії, виставив сторожову охорону; дивізія зайняла Вербку, й за якихось півгодини все вже спало мертвим сном, змучене фізично й морально триденним боєм.

Вранці, добре виспавшись, пішов я до отамана Гулого, який привітав мене так:

— Ваші стратегічні міркування про необхідність нам стати не у Вільшанці, а у Вербці справдилися наполовину. Якби ми були з армією, то не спали б так спокійно, як спали тут, але армії ми все ж таки не допомогли!

Я не зрозумів слів отамана й спитав, що сталося. Виявилося, що вночі хтось наскочив на Вільшанку; була безладна стрілянина, наші в темряві змішалися з большевиками; скінчилося все гаразд, навіть кілька сотень большевицьких возів і полонених взяли наші. Про подробиці подій у Вільшанці писати я не можу, бо пишу тільки про те, що сам бачив або чув або чого був свідком чи учасником.

Пригадую, що вночі хтось мене будив, а полковник Алмазов оповідав, що до нього прибіг якийсь галичанин з донесенням про бій у Вільшанці, але ні я, ні він [полковник Алмазов] не могли перебороти сон і втому.

Цікаво, чому кінні Запорожці не вчинили сполоху, адже ж вони виставляли охорону? Мабуть, і охорона наша спала в ту ніч, останню ніч Зимового походу!

Вранці 5 травня дивізія згідно з наказом перейшла в с. Качківку, де полонила кілька відсталих большевиків і коней. Пам'ятаю, що Запорозький полк, призвичаївшись за 5 місяців походу виставляти охорону на всі сторони, виставив пости в бік Ямполя і доніс про це у штаб дивізії. Командир полку був дуже радий, коли я сказав йому, що Ямпіль — наше запілля.

Вапнярською операцією скінчився славетний Зимовий похід.

Ввечері 5 травня до штабу армії прибув роз'їзд від дивізії полк. О. Удовиченка, що її сформовано в районі Могилева — Кам'янця. Той час належить уважати вже за початок регулярної боротьби з московськими большевиками в 1920 році.

Крат М. Вапнярська операція (спогад) // У 50-річчя Зимового походу Армії УНР. — Нью-Йорк, 1973. — С. 196–210.

Про Чорних

Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО, командувач Української армії

Про Чорних запорожців треба говорити окремо: багато писалося та оповідалося про них недоброго, а чимало й гарного (командир полку полковник Дяченко; строєвий помішник — полковник Броже).

Де стався який бешкет — Чорні; славне військове діло — вони ж. Багато вони приносили клопоту всьому командному складові, включно до Командарма.

Наколи б це була звичайна бандитська група, що їх у свій час блукало по Україні чимало під високими назвиськами — куренів Ґонти, Залізняка, Трясила, Наливайка і т. ін., то напевно