Читати книгу - "Республіка Шкід"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Далі Японець не міг говорити — щось застрягло в горлі.
Кожен намагався втішити Цигана, як міг.
На вокзалі випускників ждав Костолмед, який недавно повернувся з відпустки. Він посадив їх у вагон, вручив квитки і, попрощавшись, пішов у школу.
Проводжаючі лишилися до дзвінка у вагоні з випускниками. Коли на пероні продзвонив другий дзвінок, товариші переобнімались і перецілувалися один з одним. Громоносцев знову заплакав. Заплакали і Японець, і Пантелєєв.
— Щасливо! — крикнув Янкель, виходячи з вагона. — Пишіть!..
— Щасти вам! — повторили інші.
Поїзд рушив. Вигнанці сиділи мовчки. Говорити не було про що, згадувати про минуле було страшно й боляче, нового ще не було.
В купе було душно, пахло стеариновим нагаром і нафталіном. Стукотіли на стиках колеса, у вікні пливли берези, і здавалося, що не берези, а люди бігли, молоді жваві дівчата в білих мереживних сукнях.
РОЗКОЛ У ЦЕКА
Кіномрії. — Принципове питання. — Курильний конфлікт. — «День», — Бути чи не бути. — Розкол у Цека. — Боротьба за маси. — Перемир'я.
Вже година ночі. Шкідці, натомившись за день, сплять міцним і здоровим сном. У спальні тихо. Чути тільки рівне дихання тих, що сплять. У розчинені вікна вривається нічний вітрець і освіжає кімнату.
Всі сплять, тільки Льонька Пантелєєв та Янкель, мрійливо дивлячись у вікно, пошепки розмовляють. Сламникам не спиться. Їхні ліжка стоять якраз біля вікна, і прохолодне повітря освіжає та бадьорить гарячі тіла.
— Ну й погода, — зітхає Янкель.
— Так, погода чудова, — відповідає Пантелєєв.
Янкель хвилину мовчить і чухає голову, потім раптом несподівано каже:
— Ех, Льонько! Сказати тобі? Задумав я одну штуку!..
— Яку?
— Ти тільки не смійся, тобі скажу.
— Чого ж сміятися, — обурюється Пантелєєв. — Хіба ми з тобою не сламники?
— Правда, — каже Гришко. — Ми з тобою наче брати.
— Звичайно, брати. Ну?
— Що ну?
— Яку штуку?
— Є в мене, розумієш, одна мрія, — тихо каже Янкель, розчулено дивлячись на шматочок неба, що видніється з-за віконної рами. — Хочу я, брат, кіноартистом стати.
Пантелєєв здригається і швидко підводить голову над подушкою.
— І ти?
— Що — і ти?
— І ти про це мрієш?
— А хіба й ти? — здивувався Янкель, і Пантелєєв ніяково признається:
— І я. Тільки я хочу режисером бути. Артиста з мене не вийде. Я в Меизелінському пробував… Дикція у мене непідходяща.
— А в мене яка? Підходяща? — цікавиться Гришко, який має досить неясне уявлення про те, що таке дикція і з чим її їдять.
— У тебе — добра, — каже Пантелєєв. — Ти всі літери підряд вимовляєш. А я гаркавлю…
Навіть у темряві видно, як Льонька почервонів. Янкелеві стає шкода сламника.
— Нічого, — каже він, втішаючи друга, і, помовчавши, великодушно додає: — Зате я малювати не можу. Я — дальтонік.
Це важливіше за дикцію. Пантелєєв приголомшений. Хвилину він мовчить і міркує, потім питає:
— Руки тремтять?
— Ні, руки не тремтять, а я кольори погано розбираю. Не відрізняю, де червоне, де зелене. А взагалі, ти знаєш, це здорово, у нас з тобою спільна мрія.
— Ще б пак, — згоджується Пантелєєв. — Удвох легше буде. Адже я, ти знаєш, давно вже думав: як вийду з Шкіди, — так одразу в Одесу на кінофабрику. Попрошуся хоч в учні і вчитимусь на режисера.
— А мене візьмеш?
— Куди?
— В Одесу.
— Чудило. Я тебе не тільки в Одесу, я тебе на головну роль візьму.
— А які ти фільми ставитимеш?
— Ну, це ми ще подумаємо. Революційні, звісно…
— Як ото «Червоні дияволята»?
— Хе! Ще навіть кращі.
Янкель уже загорівся.
— А ти знаєш, це ж не так і складно все. Вийдемо з Шкіди, одержимо випускне і — гайда на південь. Ех, навіть подумати приємно! Сонце… пальми там усякі… виноград… Чорне море… Шиково заживемо, Льонько, га?
У Янкеля, який за все життя не виїжджай з Пітера далі Лігова й Петергофа, уявлення про південь дуже райдужне. Навчений життєвим досвідом Льонька трохи охолоджує його запал.
— А гроші? — питає він, іронічно посміхаючись.
— Які гроші?
— Як які? А на що житимем? Та й на дорогу… Зайцями ж не поїдемо.
— А що? Хіба важко?
— Ні, з мене досить, — каже похмурим голосом Льонька.
Янкель задумується, вражений вагомими аргументами сламника. Він пильно дивиться у вікно, за яким синіє нічне пітерське небо, і раптом радісно скрикує:
— Еврика!
— Ну?
— Гроші треба зібрати.
— Спасибі! Дуже вам вдячний. Дуже дотепна ідея.
— А що? Звичайно, дотепна. Почнемо відкладати зараз же, з цієї хвилини. Диви, до виходу й назбираємо чималу суму.
Янкель трохи підіймається, стягує з табуретки свої штани і діловито длубається в кишенях. Потім витягує звідти два папірці й показує сламникові.
— Ось. Від слів переходжу до діла. Роблю перший внесок. У мене два лимони є. Якщо й у тебе є — давай у спільну касу.
Пантелєєв вносить у спільну касу три мільйони.
— Початок зроблено, — врочисто заявляє Янкель, засовуючи п'ять мільйонів карбованців у обшарпану сірникову коробочку.
Для більшої урочистості сламники скріплюють свій союз міцним рукостисканням.
І довго ще шелестять у тиші приглушені голоси, довго не можуть заснути сламники і все розмовляють, будують плани і мріють. Інколи в їхню розмову вривається гавкання собаки, свист міліціонера або несамовитий викрик п'яниці, якого хміль завів у незнані краї.
♦
Дедалі частіше помічають шкідці, як відокремлюються і шепочуться між собою сламники Янкель та Пантелєєв. Сядуть у кутку осторонь від усіх і довго про щось говорять, палко сперечаються. Спершу не звертали уваги. Сламники ж усе-таки, мало які у людей спільні справи. Але далі стало гірше — обоє зовсім здичавіли, відокремилися від колективу, і дійшло до того, що ні той, ні другий не приходили на засідання Цека.
У Цека було всього п'ять чоловік, і відсутність майже половини цекістів, звичайно, помітили. Хлопці обурились і винесли сламникам догану, але ті й до цього поставилися зовсім байдуже.
Янкель і Пантелєєв більше й більше відходили від Юнкому. «Ідея» цілком захопила обох. Япончик уже не раз нагадував Янкелеві:
— Пора б і «Юнком» випускати. Два тижні газета не виходить. На зборах зададуть нам.
Але Янкель слухав його неуважно. Казав, дивлячись кудись убік:
— Гаразд, зробимо якось.
Обидва сламники стали дуже неуважні і сварливі. Давно вже вони перестали ходити на заняття Юнкому, голови у них, як і раніше, були зайняті тільки одним: зібрати грошей, поїхати на південь, на кінофабрику.
По вечорах вони сиділи в кутку і мріяли.
А в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Республіка Шкід», після закриття браузера.