Читати книгу - "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"

Керівництво величезного колгоспу «Гігант» (на Уралі) у листі в «Правду» (1930. 12–15 січ.) хвалилося тим, що всі церковні дзвони в цій місцевості відправлено на переплавку як металевий брухт і що під час Різдва спалено велику кількість ікон.

2 березня 1930 р. Сталін піддав критиці «боротьбу» з церковними дзвонами, назвавши її надмірною. Тимчасове згортання кампанії примусової колективізації, викликане статтею «Запаморочення від успіхів», відбилося й на релігійному фронті. В середині березня 1930 р., через пару тижнів після появи сталінської статті, ЦК ухвалив постанову про «перекручення», допущені в процесі колективізації, в якій водночас засуджувалось «адміністративне закриття церков без згоди більшості населення села, що загалом викликає посилення релігійних упереджень». Парткомам пропонувалось припинити закриття, «фальшиво замасковані як громадське та добровільне прагнення населення».

Після цих кроків в антирелігійній кампанії, як і на фронті колективізації, настав короткий проміжний період «великої стриманості», але потім тиск посилився, більше того, став організованіший і безжалісніший. До кінця 1930 р. 80 % сільських церков країни було закрито.

Серед зруйнованих церков траплялося чимало й таких, що являли собою визначні пам'ятки культури.

Монастир св. Трійці у с. Демидівка на Полтавщині збудовано у 1755 р. В 1928 р. його перетворили на бібліотеку, а в 1930 р. взагалі знесли. Каміння та цеглу використали для побудови комор і тютюнового складу в місцевому колгоспі ім. Петровського. Тим часом активісти пограбували дзвони, ікони та інші коштовності. Селян та колишніх монахів, які намагалися перешкодити цій акції, заарештували і заслали до нового великого концтабору в Яйві на Уралі. За свідченням очевидців, у с. Товкачівці на Чернігівщині церковні архіви, датовані XVI ст., знищили разом з усіма іншими речами.

Академія наук у Москві була змушена відмовитися від охорони майже усіх історичних пам'яток країни, що мали яке-небудь відношення до релігії. Навіть у самому Кремлі зносили церкви та монастирі. Нам відомо, що рішення про зруйнування Іверських воріт та каплиці на Красній площі викликало протест усіх архітекторів, але Каганович, який тоді очолював Московську парторганізацію, заявив: «Мої естетичні принципи вимагають, щоб колони демонстрантів з шести районів Москви вливалися на Красну площу одночасно».

До революції у Москві було 460 православних церков. На 1 січня 1930 р. їх залишалося 224, а на 1 січня 1933 р. — не більше ста.

Казанський собор у Ленінграді перетворили на антирелігійний музей. У Києві зруйнували Десятинну церкву Х ст., стародавні Михайлівський та Братський монастирі, десятки інших пам'яток архітектури XII–XVIII ст. Подібні акції здійснювалися повсюдно. Але навіть давнім соборам, перетвореним на музеї, давали руйнуватися, а їхні розписи покривали вапном.

Собор св. Софії та інші церкви у Києві перетворили на музеї чи антирелігійні осередки (всім, хто хотів би дістати живе уявлення про знищення культурних цінностей у часи сталінської «культурної революції», рекомендуємо ознайомитися з фотографіями в публікації Тита Геврика «Втрачена архітектура Києва»; Нью-Йорк, 1982, англійською мовою). У Харкові собор св. Андрія перетворили на кінотеатр, два інших — на радіостанцію та склад машинних деталей. У Полтаві дві церкви перетворили на зерносховища, а ще одну — на майстерню для ремонту механічного устаткування.

У дещо іншому дусі сучасний радянський письменник (В. Распутін. «Прощание с Матерой». М., 1976) оповідає про знищення цвинтарів, про зв'язок між живими та мертвими, як про одну з найгірших ознак непродуманої модернізації. Свідченням цього можуть слугувати численні листи поволзьких німців-євангелістів, у яких йдеться про те, як важко вмирати без пастора, церкви та християнського обряду поховання.

Нова конституція 1936 р. породила нові проблеми, пов'язані з гарантуванням свободи релігії. Відомий випадок, коли селянські проводирі із сект старовірів та євангелістів спробували зареєструватися у сільраді. Там їм звеліли зібрати п'ятдесят підписів, а після того як ці підписи було зібрано, всіх п'ятдесятьох заарештували як членів таємної контрреволюційної організації.

Репресивні заходи застосовували до всіх релігій. «Церкви та синагоги» часто фігурують в офіційних постановах у Європейській частині СРСР. Іслам так само переслідували в інших місцях, а великий наступ проти буддистів у Бурят-Монголії відбувався, як і я інших районах Союзу, одночасно з колективізацією.

Протестантів, до яких власті спочатку ставилися досить прихильно, як до «елемента», що підривав основи інших церков, невдовзі потрактували як небезпечних. Євангелісти в 1928 р. мали 3219 парафій з чотирма мільйонами віруючих. Наступного року проти них розгорнули наступ. Закрили їхню богословську семінарію (засновану в грудні 1927 р.) В лютому ДПУ «розкрило» в Мінську групу, до якої входило 25 «баптистських шпигунів», що працювали на Польщу. Через деякий час подібну групу заарештовано й в Україні. Під час колективізації євангелістських проповідників виключили з колгоспів, засудивши їх як «куркулів»; більшість із них пізніше депортували.

У 1931 р. євангелістську церкву засудили як «замасковану контрреволюційну куркульську організацію, яка дістає фінансову підтримку з-за кордону».

Але хоча усі релігії придушили, відних лишилися тільки якісь рештки, жодну фактично не поставили поза законом і повністю не зруйнували, за винятком двох національних церков України — Української автокефальної православної (УАПЦ) і Української католицької (УКЦ) церков. Прихильників останньої називають ще уніатами східного обряду. Ця церква користувалася впливом в основному в Західній Україні, яка тоді перебувала лід Польщею; її не загнали в підпілля аж до приєднання цього терену до СРСР.

Українська православна церква, очолювана «митрополитом Київським та всея Русі», традиційно підтримувала зв'язки з патріархом Константинопольським. У 1685–1686 рр. її підпорядкували Московському патріархові, щоправда, на засадах автономії, зберігши за нею право обирати власного митрополита. В 1 721 р. навіть статус митрополита було понижено до архієпископського. Пізніше (протягом XVIII ст.) русифікували український обряд, зобов'язавши священиків служити церковнослов'янську літургію на російський взірець, вводилися навіть російські облачення.

У наступні часи почуття образи, викликаної цією наругою, не згасало. Як відомо, з піднесенням українського національного руху українські православні семінарії у Києві та Полтаві стали «розсадниками національної агітації» ще задовго до революції.

У 1917–1918 рр. велика частина Української православної церкви, підтримана Центральною Радою, відокремилася від Московського патріархату, відновивши Українську автокефальну церкву, яка почала провадити богослужіння українською мовою.

У жовтні 1921 р. вона провела свій перший Собор у Києві, на якому були представлені як духівництво, так і миряни, причому серед останніх було чимало провідних учених, письменників, композиторів та інших представників української інтелігенції. Спочатку власті переслідували автокефальну церкву не більше, ніж інші релігійні організації, навіть певним чином заохочували, з наміром послабити російську церкву. Але ситуація невдовзі змінилася.

У таємній директиві ОДПУ, датованій жовтнем 1924 р., зверталася увага на