Читати книгу - "Покладіть її серед лілій"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Бачиш ось це? — спитав я. — Якщо б ми пролізли крізь цю тріщину, то подолали б той клятий вигин.
Керман глибоко зітхнув.
— Ну й ідеї у тебе, — сказав він. — Цього просто не можна зробити!
— Гадаю, що можна, — заперечив я, вивчаючи обриси тріщини. — Принаймні, я маю намір спробувати.
— Не будь дурнем! — тривога бриніла в голосі Кермана. — Ти зісковзнеш униз!
— Якщо маєш охоту подолати вигин іншим шляхом — що ж, спробуй. Я ж пробиратимуся розколиною.
І я відхилився від виступу, знайшов підходящу виїмку для ніг, ухопився за потовщення угорі й піднявся ще трохи. Це була важка та неквапна робота. Затягнутий серпанком місяць небагато допоміг мені в цьому, і безліч часу довелося витратити на те, щоб відшукати опору для рук. Коли мої голова та плечі нарешті зрівнялися з початком розколини, раптово відколовся шматок скелі під ногами. Я відчув це за секунду до того, як він відвалився, тож гарячково вчепився нігтями у стінки ущелини, намагаючись будь-що втриматися. Пальці зачепилися за краї виступу, і я завис у повітрі.
— Тримайся! — гукнув Керман істерично — як стара леді, в котрої вогонь охопив сукню. — Тримайся міцніше! Я вже поруч із тобою!
— Залишайся там, де є! — крикнув йому. — Бо інакше зіб’ю й тебе!
Я намагався знайти підходящий уступ для ніг, але ступні ковзали вздовж скелі, ніде не зачіпляючись. Тоді спробував щосили підтягнутися на руках, але це не допомогло. Мені вдалося просунутися вгору лише на кілька дюймів — оце й усе.
Щось тверде торкнулося моєї ноги.
— Спокійніше! — почав умовляти мене Керман, підставляючи плече. — Ставай на плече й підтягуйся!
— Я ж лише зіштовхну тебе вниз, дурню! — заволав я.
— Ну ж бо! — голос Кермана затремтів. — Я добре тримаюся — роби це повільно та обережно: жодного різкого руху.
Мені не залишалося нічого іншого. Дуже обережно я перемістив вагу тіла на його плече. Руками схопився за інший виступ, де міг триматися міцніше.
— Тож я стаю на тебе, добре?
— Добре, — сказав Керман, і я відчув, як він натягся.
Я напружив руки та плечі й опинився на дні ущелини.
Лежав там, спостерігаючи, як над виступом з’явилася голова Кермана. Відповз убік і притягнув Кермана до себе. Ми мовчки плюхнулися пліч-о-пліч.
Через деякий час я непевно звівся на ноги.
— Це — незабутня ніч, — сказав я, притуляючись до стінки ущелини.
— Так, — підтвердив Керман. — Чи отримаю за це медаль?
— Натомість куплю тобі випивку, — сказав я, набираючи в груди побільше повітря, опираючись плечима в одну стінку та відштовхуючись ногами від іншої. Так орудуючи ногами й руками, спромігся сісти між двома стінками.
— Й отаким чином ти маєш намір мандрувати далі? — нажаханий, спитав Керман.
— Так; це старовинний швейцарський прийом.
— Я також маю це робити?
— Авжеж: якщо не хочеш залишитися тут до кінця своїх днів, — жорстоко констатував я, — іншого способу нема.
Я почав повільно просуватися вгору. Гострі виступи скелі впивалися мені у плечі, й це була дуже марудна робота, проте успішна.
Якщо м’язи на ногах не відмовляться мені слугувати, то я таки видряпаюся на вершину. Але якщо вони мене підведуть, то моє приземлення з прямовисної скелі буде блискавичним.
Я продовжував просуватись угору. Бо краще вже так, ніж підкоряти опуклість. Подолавши третину шляху, я змушений був відпочити. Ноги боліли так, наче я пробіг сотню миль, а м’язи стегон тремтіли.
— Як ти, друже? — гукнув Керман, спрямовуючи на мене світло ліхтарика.
— Здається, я поки що не розпався на шматки, — протягнув я зі сумнівом у голосі. — Зачекай, поки дістануся вершини — тоді й ти спробуєш так розважитися.
— Не поспішай — я зачекаю: то справа не спішна.
Я знову почав сходження. Робота повільна, і плечі в мене сильно боліли. Я продовжував вдивлятись у зоряне небо. Воно неначе наблизилося до мене. Можливо, то була лише гра моєї розпаленілої уяви, але це надихнуло мене продовжувати рух нагору. Я й продовжував: повітря зі свистом виривалося крізь мої зціплені зуби, ноги мов заклякли, плечі саднили. Усе вище й вище: дюйм за дюймом, знаючи, що дороги назад нема. Я мусив або видряпатись, або померти.
Ущелина почала звужуватись, і я зрозумів, що проминаю опуклість скелі. Підйом ставав усе тяжчим. Мені доводилося підгинати коліна аж до підборіддя. Дедалі важче було користуватися ними як важелем. Раптом я зупинився, бо далі рухатися не міг. Опуклість наді мною звузилася до трьох футів. Напружившись, я витягнув ліхтарик і присвітив собі шлях нагору. На відстані витягнутої руки на скелі ріс миршавенький кущ. Праворуч був вузенький виступ — практично вершина скелі.
Я сховав ліхтарик у кишеню і потягнувся до куща. Схопився за нього в тому місці, де він вріс у гору, й легенько потягнув гілля. Кущ витримав. Я перемістив частину своєї ваги на нього. Він і далі вистояв. Тоді я, набравши в груди побільше повітря, ослабив тиск на ноги й сильно хитнувся. Це був неприємний момент. Кущ зігнувся, але коріння його було міцне. Я розгойдувався на ньому, відчуваючи, що піт градом стікає мені спиною. Тоді гойднувся у бік уступу, а вільною рукою пошукав, за що б ухопитися. Пальці занурилися в заглибину — недостатньо широку, щоби втримати
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покладіть її серед лілій», після закриття браузера.