Читати книгу - "Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Уже кілька годин Софійка з Сашком бродять цвинтарними бур’янами, розшукуючи третю могилу від південно-східного кутка Міщанського цвинтаря.
Софійка не повторить бабиної помилки! Не зречеться своїх предків, не зречеться й зрадливої Насті! Навіть якби тій не пробачила гріхів пані Вікторія в другому сні, дівчинка її нізащо не осудила б! У м’ясорубці такої страшної епохи — хто був би певен у власній принциповості? Вона лиш спробує благати й самого пана Бога простити нещасну бабусю!
Тому Софійка знає, чому, попри все, пані Щербанівська у сні сказала: «Дякувати Господу, мене обминула доля князів Острозьких, Галшки Гулевичівни, Раїни Вишневецької, Василя Тарновського й багатьох інших!..» Спадкоємниця князів Острозьких Анна Алоїза Ходкевичева без вагань зруйнувала все, що будували батько і дід! Любий син Галшки Гулевичівни Михайло перекинувся в іншу віру, а ще був гультяєм і марнотратником! Син Раїни Вишневецької Ярема ввійшов у історію як один з найбільших україноненависників! Син Василя Тарновського Васючок виріс пияком і вітрогоном!
А Софійка — ні, вона не така! І тато її не такий! І Ростик буде не такий!
І все-таки де ж та могила? Тільки взуття обросили, кропивою пожалились та реп’яхи торішні визбирали. Все тут змінилось, і місто так понаступало на цвинтар, що знайти що-небудь…
— Ось вона! — гукає Сашко, виринаючи з-за колючого, розквітлого куща акації.
Зашпортуючись, продираючись крізь колючки, Софійка біжить на його поклик.
Під кущем над молодою травичкою ледь-ледь здіймається зарослий мохом камінь. Обдирають мох, під ним — табличка.
— Вік-то-рія Щер-ба-нів-ська, — читають хором і майже навпомацки, — По-мер-ла 1944…
— От я й знайшла вас, бабусю! — несподівано для самої себе гладить каменя, обіймає, тулить прив’ялий букет жасмину (з куща біля Сашкової стежки), сльози вперемішку з пелюстками котяться на обідраний мох…
Фадійчук стоїть ні в сих ні в тих, але теж чомусь відвертає затуманений погляд…
Коли вже розчистили могилу від хащів і вилізли на рівне, помітила букет у Сашкових руках.
— А ти ж чому не поклав?
— Я… Ходімо ще в одне місце!
Він повів її до незарослої могили в найглибшому кутку цвинтаря. На ній стояв свіжий нефарбований хрест без підпису.
— Якось ти говорила про скелет у шафі, — відповів на її німий запитальний погляд. — Коли ми будували шефові новий магазин, знайшли замурованного в стіну скелета… Виявляється, на тому місці колись радянська тюрма була… Це, як його… НКВД засуджувало там до страти ворогів народу… А цей, мабуть, так чимось не догодив, що його в стіну замурували…
— Та ж треба дослідити! — зойкнула Софійка. — Це ж батько чийсь! Або син!
— І ми так казали. А шеф відповів, що за законом тепер там належить провести розкопки й дослідження, а це на багато років заморозить будівництво… Бігав десь, давав якісь хабарі й домовився, що скелета просто поховають без суду і слідства, без розголосу… Нам же строго-настрого наказав мовчати, я насилу це горе в собі носив!..
— Господи, це ж як тобі важко було! — Софійка погладила по плечі цього теж витонченого і дуже справжнього чоловіка. Тепер вони плакали обоє.
— А магазин? Так і будуєте? — запитала згодом.
— Ні! Не зміг він! Комусь чи то продав чи віддав ділянку… А він, — кивнув на могилу, — так тепер і буде тут, безіменний…
— Зате ми завжди сюди ходитимем! — запевнила. — А ще… Знаєш, я не надто віруюча, бо й батьків до того ніхто не привчав… Але я молитимусь за нього!
І за Щербанівських, і за всіх-всіх стражденних!..
— Ти завжди вмієш розрадити! — усміхнувся крізь сльози Фадійчук.
Весна відповіла фейєрверком акацієвих пелюсток і вибухом життєствердного пташиного щебету. Вони повертались у місто, і на серці кожного було урочисто, просвітлено й легко. Відтепер усе буде тільки добре!
61. Вихід з лабіринту чи новий вхідСьогодні останній день навчання. І сміх, і сум, і спогади, й надії…
Софійка якраз неподалік Завадчучки, бачить, як до неї підійшли Аська й Лізка:
— Ходім, десь побухаєм на честь закінчення наших мук!
— Ні! — одрізала Ірка.
— Та чого ти ламаєшся? — де не взявся Кулаківський. — І годі на мене дутись, я, коли хоч знати, тоді тебе родакам не здав, а, навпаки, душевненько тебе пристроїв у Софчиної тітки!
— Пристроїв він! Ану відкоти, бо зараз так пристрою, що самого ламатиме!
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту», після закриття браузера.