Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

Ось тоді й вирішено було лишити у ворожому тилу диверсійні групи та спостережні пункти, які б інформували наше командування по радіо про пересування живої сили й техніки, про рух ворожих суден по морю.

Безпосередньо з командуванням радянських військ Левко Пилипович не був зв'язаний, його викликав до себе секретар райкому партії. Коротка розмова відбулася під гуркіт канонади, що швидко наближалася. Заклеєні хрест-навхрест паперовими стрічками вікна без кінця дзвеніли тонко й жалібно. Повітря було насичене гаром і димом, що їх приносив вітер з місця боїв.

— Тебе в армію не взяли за віком, сам знаєш, — сказав Левкові Пилиповичу секретар райкому. — Але ти комуніст і не можеш стояти осторонь цієї війни.

— Я це розумію і прошу кудись мене призначити.

— Ти викладав у школі математику і фізику, керував гуртком радіоаматорів-короткохвильовиків, добре знаєш радіо.

— Добре знаю. Але що мені робити?

— Зараз скажу… Підбери собі двох-трьох надійних хлопців і засядеш з ними он в отій вежі. Якщо сюди прийдуть фашисти, ти вже мусиш бути там… Завдання: передавати по радіо все, що ти вважатимеш за потрібне, — про обстановку отут, у тилу, про ворожі кораблі, які проходитимуть мимо на Севастополь і з Севастополя; словом, тобі видніше буде, що саме передавати.

— Але ж якщо насправді фашисти прийдуть сюди, то й вони зацікавляться вежею. Їм вона теж стане потрібна як спостережний пункт. Дуже вже заманлива висота.

— Вірно. Було б дивно, якби не зацікавилися. Немає сумніву, що вони намагатимуться захопити вежу. Щоб не захопили, ти одержиш зброю — ручні кулемети, гвинтівки, патрони, гранати, пляшки з запалювальною рідиною. Наші бійці такими пляшками добре навчилися підпалювати танки, але ними можна й по живій силі бити. Добре було б ще й міномет, та де його взяти?.. Харчами та водою, звісно, теж забезпечимо. Тільки хлопців підбери добрих, щоб не скигліїв якихось там…

— Вважай, що хлопців я вже підібрав, — спокійно й несподівано для секретаря райкому сказав Левко Пилипович.

— Кого ж так швидко? — звів той густі брови.

— Моїх синів. Василя, Грицька та Андрія.

Коли б секретар райкому не знав Левка Пилиповича, то, може, навіть накричав би на нього за такий, здавалося б, легковажний підхід до вирішення відповідальної справи. Але накричати на літню, всіма шановану людину він не міг, а тільки запитав:

— Василь, здається, недавно приїхав до тебе з Кривого Рогу?.. У відпустку?

— Еге ж, у гості. Тут його й застукала війна.

— Грицько, пробач, з фізичною вадою?

— Так, він кульгає. Ти знаєш, звідки це взялося.

— А твоєму Андрійкові лише дванадцять?

— Тринадцятий, це правда.

— Ну і що ж ти на все оце скажеш?

— Скажу, звісно… Василь — комуніст, як і ми з тобою, гірник, людина доброго гарту, не з тих, що від труднощів за спину інших ховаються. Грицько — комсомолець і теж хлопець такий, що уміє боротися з штормами не тільки на морі. Ну, а найменший, Андрійко — піонер, якщо ще й не знає, почому хліб-сіль, то біля нас, дорослих, притреться. Та він у мене бідовий хлопчина, — усміхнувся Левко Пилипович. — Словом, скажу тобі так: вони — мої сини, і я за них поручусь, як за себе.

— А якщо доведеться відбивати ворожі атаки?.. Ти ж сам сказав, що тією вежею і фашисти зацікавляться.

— Відіб'ємо. Нам тільки боєприпасу більше.

— Так, боєприпасів треба якнайбільше, — підтвердив секретар райкому і вже нічого не сказав Левкові Пилиповичу про його синів, і нічого не спитав.

Обговорили, коли і як доставити все необхідне на вежу, визначили, коли Левко Пилипович зі своїми синами повинен зникнути з селища, щоб ніхто ні про що не довідався заздалегідь і щоб не знали, хто у вежі і з якої кількості людей складається її гарнізон.

На прощання секретар райкому сказав:

— Позивні, шифр і час роботи рації одержиш додатково… Тримайся до кінця, Левку Пилиповичу. Розумію, на що йдеш. Бажаю тобі успіху.

І вони міцно потиснули один одному руки.

Незважаючи на те, що гітлерівські війська підійшли до Севастополя, що там, під стінами чорноморської столиці, точилися тяжкі, запеклі бої, радіозв'язок між вежею і Великою землею не порушувався.

Кому саме передавав Левко Пилипович і хто йому відповідав, він не знав. Вистукував радіотелеграфним ключем «морзянку», сповіщав про ворожі торпедні катери, які зробили для себе стоянкою бухту в селищі, про те, що в портових майстернях гітлерівці ремонтують свої розбиті танки (внаслідок цього налетіли радянські бомбардувальники на майстерню і розтрощили її вщент, сталося це на другий день після передачі), коли і в якому напрямку пройшов ворожий корабель чи група кораблів. На всі ці передачі одержував коротку зашифровану відповідь: «Прийнято». А іноді той невідомий радист передавав ще й дві літери: «СБ», що мовою радіозв'язківців означало «Спасибі».

Потім радіозв'язок обірвався.

Левко Пилипович стукав і стукав ключем, просячи обізватися на його позивні, але ніхто так і не відгукнувся. Це сталося серед дня. Вдень радіоприйом взагалі гірший, багато перешкод. Тріскотнява в навушниках, розряди. Тому не дуже й стурбувалися, вирішили, що просто-напросто не почули відповіді.

Але не озвався радист з Великої землі і вночі. Промовчав він на одчайдушне вистукування Левка Пилиповича і наступного ранку. Тоді остаточно переконалися, що зв'язок втрачено. Правда, Левко Пилипович ніяк не хотів змиритися з тим, що сталося:

— Може, у нас батареї сіли? Спробуймо поміняти.

Змінили батареї, поставили запасні. Прилади, як і до цього, показували, що