Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

та думки про ідею використати його як наживку: його вперті удари ногами у спинку водійського сидіння були такі ж виразні, як і слова. Однак Гітова роль обмежувалася простою присутністю на місці обміну. Допомоги Чендлер попросив у Ніка. Він сподівався, що тепер хлопець цілковито зрозумів ситуацію і зробить свою роботу. Якщо все піде за планом, Нік стане справжнім героєм.

Якщо все піде за планом. Чендлера мало не нудило від браку впевненості.

Не бажаючи зовсім зупинятися на той випадок, якщо Ґабрієль помітив їхнє наближення завдяки руху фар, сержант їхав дуже повільно, аж поки перед ними не з’явився паркувальний майданчик, а тоді потягнувся, щоб відімкнути Нікові кайданки. Якусь напружену мить Чендлер чекав на його реакцію. Якщо хлопець вирішить опиратися…

Але його молодий констебль не поворухнувся, щоб атакувати, а просто відчинив дверцята машини і вистрибнув з автівки, яка ледве повзла, м’яко зникнувши в темряві; у червоному світлі гальмівних вогнів лише коротко зблиснули підбори його черевиків.

Чендлер продовжував повільно повзти, щоб дати Нікові час дістатися до місця. Він був наляканий. Сержант уперше дозволив молодому констеблю вийти із відділка та взяти участь в операції, коли на кону було його життя, Гітове життя та життя його дітей.

Біля в’їзду на паркувальний майданчик він натиснув на гальма й роззирнувся, шукаючи якогось руху. Окрім конденсату, що поступово розповзався вікнами, не ворушилося ніщо. Потягнувшись назад, Чендлер витягнув у Гіта з рота стару сорочку. Його в’язень жадібно ковтнув повітря.

— Де ми? — закортіло дізнатися йому.

— Неподалік від того місця, де все це розпочалося, — відповів Чендлер.

— Як ви збираєтеся убезпечити мене? Може, це й ваші діти, і мені страшенно, чорт забирай, прикро, але я не хочу віддавати за них своє життя.

— Ви довіряєте мені? — поцікавився Чендлер. Йому потрібно було, щоб ця частина, частина, яку він не контролював, минула гладенько.

— Довіряю вам? Ви викрали мене!

Проігнорувавши Гітів вибух, Чендлер повів далі:

— Ось, що відбуватиметься: я приведу вас туди і попрошу здійснити обмін одночасно. Обміняти вас на моїх дітей. Коли ви зустрінетеся на середині шляху, Нік вистрілить.

Промовлений вголос план здавався необачним і надзвичайно ризикованим, кожне слово відгонило чимось гнилим і хворим, отруюючи чоловікові нутрощі.

— А він влучить? — поцікавився Гіт, закономірно шукаючи соломинку надії, за яку можна буде вчепитися.

— Він пройшов навчання на стрільбищах і на симуляторі.

— На симуляторі? Ви хочете сказати, що він стріляв у якісь грьобані силуети з картону? Дайте мені пушку, — взявся канючити Гіт. — Я принаймні постріляв кількох кенгуру. І з відстані теж умію влучати. Я можу підійти ближче і вбити його.

— Або застрелити мене, — додав Чендлер.

— Ви мусите мені довіряти, — глумливо відгукнувся Барвелл.

Чендлер пильно дивився на нього. Попри те що шляхетності в ньому було не так вже й багато, це була жива людина. І він був невинний. Чендлер не міг змусити його ставити на кон своє життя.

Сержант виліз із машини.

— Куди ви йдете? — заверещав Гіт, але його зойки заглушило броньоване скло.

Чендлер знову нахилився до машини.

— На зустріч.

— Без мене?

— Без вас.

— І ви просто залишите мене тут? А що, як він уб’є вас, а потім прийде по мене?

— Якщо він вб’є мене, Нік його застрелить.

Сказавши це, Чендлер відійшов від патрульної машини і піднявся стежкою до паркувального майданчика. Сподівався, що чинить правильно. Сподівався, що дав Нікові достатньо часу, щоб дістатися до місця. І що малий вміє стріляти.

Від кожного важкого кроку гравій під ногами совався. Чендлер почувався так, наче йшов у нікуди, наче знову прочісував ліс, шукаючи Ґабрієлевого брата.

49

2002

Коли Мітч пішов, Чендлер приєднався до батька та сина під розлогим деревом. Батькові турботи тепер віддзеркалювалися на хлопчиковому обличчі, передчасно зробивши його дорослим.

— Можливо, він має рацію, — озвався Артур, видихаючи слова, що мовби падали на суху землю. Чоловік подивився на свого сина, а потім на Чендлера.

— Він має рацію, лише якщо ви відчуваєте, що він має рацію, — відповів молодий полісмен.

— Я не можу судити, як я почуваюся, — зізнався Артур. — Не знаю, як я почуваюся. І не знаю, чи колись знатиму це.

Літній чоловік очікував, що Чендлер вирішить піти. Але попри те, що хлопець не знав, звідки вони взялися, з нього раптом так і посипалися слова. І щойно вони з’явилися, зупинити їх стало неможливо.

— Артуре, припиняйте все. Мартін загубився, і нікому не потрібно, щоб ви з Дейві теж загубилися. Він би цього не хотів. — Зупинившись, щоб набрати в груди розпеченого сухого повітря, хлопець повів далі: — Ніщо в цій дичавині, а може, навіть у цілому світі не можна розгадати раз і назавжди. Постійно залишатиметься таємничий елемент, але від вас — від нас — залежить, чи житиме Мартін у наших серцях. Тепер він уже частина землі, частина цього лісу. І так буде завжди.

Чендлер подивився на Тейлорів. Звіривши їм свої думки, він відчув полегшення. Це було більше, ніж можна було сказати батькові та синові. Артурова голова опустилася між коліна, однак Дейві не відводив погляду від офіцера; на його обличчі проступив переляк, наче хлопчик намагався примиритися з тим, що казав йому владний голос. Із гнучкою дитячою легкістю малий враз підвівся і пошкандибав геть. Чендлер пошукав слів, щоб зупинити Дейві, але не знайшов.

Тишу між ними заповнив Артурів голос.

— Я не хочу, щоб дух Мартіна блукав у цій дичавині.

— У вас є дружина і Дейві, про яких потрібно попіклуватися. Ви вже зробили все можливе, — нагадав Чендлер. Літній чоловік почав схлипувати, реальність раптом відкрилася йому в усій своїй нудотній красі. Та Чендлер не міг гаяти часу на Артурове горе. Він мусив поміркувати про те, що слід робити далі. Щонайперше зателефонувати на базу, щоб там підняли в повітря вертоліт і відправили по них. Потім зробити заяви для преси з підтвердженням завершення пошуків і подякувати всім, хто взяв у них участь.

Ця думка була надто твереза і важка. А що потім? Сторінка вчасно перегорнеться, зміст останнього розділу поступово забудеться.

Чендлер підвів погляд. Дейві пішов. Молодший брат зник так само, як старший.

— Дейві? — крикнув Чендлер у бік латки в хащах, де востаннє бачив хлопчика.

Допомагаючи Артурові підвестися, хлопець готувався кинутися навздогін за малим. Сльози літнього чоловіка висохли на очах, на зміну їм прийшов переляк. Забувши про всі перестороги, які вже перетворилися на інстинкт, чоловіки кинулися за хлопчиком, продираючись крізь кущі та чагарники, горлаючи в надії на відповідь і не отримуючи її.