Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

Івану потепліло нижче живота.

— Давайте пообідаємо якось у ресторані, — трохи недбало, інтригуюче запропонував Іван.

— Атож. В «Кракові». Новий зовсім ресторан. Помірні ціни. А там — як Бог покаже. Я ділова жінка, тому не можу й не маю часу на цю тяганину з квітками, з дзвінками. Давайте назначимо час і пообідаємо.

— О'кей…

Срібляста сигара «рено» прокотилася сірою Мінською, звернула ліворуч, злилася з різнобарвним кушпелинням великого гирлища траси. Ліліт сиділа і кусала від досади губи. На пробках вона клаксонила, що було сили. Верещала в мобільник, але відповіді не було чи не з'єднували з абонентом. Вона потелефонувала до Ракші, але слухавку ніхто не брав. І мисленно вона попрощалася з Ракшою. Скоро в неї теж знову почнеться здоровий конячий секс, гантелі зранку, холодний душ, дієта, подіуми, лахміття. Але Ракша, чого він їй втілющився в голову, тим паче мент, яких вона не те щоби ненавиділа, а готова була зробити все, щоби половина цих ледацюг потрапило за ґрати. Вона увімкнула приймач. Співала Едіт Піаф. Ліліт скорчила обличчя, перемкнула на новини. Ніяких тобі зрушень. Наче ця сволота не ходить під носом у людей і вирубує до ноги весь люд. Він хоче бути відомим, він вважає себе більшим, ніж є хто на світі, цей поганець. Три дні їх розділяло до зустрічі. Якщо не злякати, то вона зробить з нього решето, нарубає демонам фаршу з… Ах, знову пробка. В міліцію ані ногою, бо вони тільки заплутають справу, лишать його живим, а він, паскудь, не може, не має права жити, хоч як воно не по-християнському звучить. Вона заскочила в солярій, вилежала без задоволення свій термін, щоб лишатися собою — чарівною. Вона вигадає йому якусь божевільну історію, а він обов'язково поведеться. Люди схильні вірити брехні, а не правді.

Першим запідозрив щось Річчі. Його чутливе серце по-заячому йохкало у грудях з самісінького ранку. Річчі заварив каву, а коли сів пити, то побачив порожню перевернуту склянку Івана, і сльози полилися у нього з очей. Потім він побачив під вікнами двох молоденьких міліціантів: вітер роздував їм штани, а вони йшли повагом у новеньких «нольових» бушлатах повз будинок і перемовлялися. Провівши парочку поглядом, він притьма подався до комірчини, одягнув на себе чорну жіночу білизну і зателефонував одному старому другові, але друг навідріз відмовився, мотивував, що має одного партнера і ділитися не буде. А просто, вирішив Річчі, боявся Івана — Іван поналякував найлагідніших приятелів. І Річчі знову забутів, розплакався, як велика, безсила, амебоподібна істота, з по-чудернацьки красивими очима. Річчі бив на друзки посуд — вибирав найдорожчий, ламав пальми та фікуси. Потім вирішив покінчити з життям, але упівдороги передумав. Він приб'є оту Маленьку Карлицю, що знизу, яка напивається і кричить йому у спину, вслід: «Підарассс». Випив таблетку заспокійливого, розлігся на канапі, покуняв, встав?а півгодини і прибрав у кімнатах. Потім стильно одягнувся: саме чорне, з червоним кашне. Одягнув м'які англійські перчатки, у ванній взяв «опаску» німецького виробництва, що лишилася йому ще від діда. Випив для хоробрості скляночку червоного вина на білій кухні під червоними трояндами кохання. Він пив терпке вино і манірно плакав. Потім встав і рвучко подався геть, вискочив, навіть не зачинивши двері, подався до Карлиці. Зросту ця жінка була не маленького, тому місцева босота і дражнила її Карлицею. Річчі натиснув на дзвоника, швидко відсахнувся від вічка і вже готовий був податися назад, коли двері прочинилися і на порозі з'явилася велетенська дама у два метри зросту. Мала вона пушок над верхньою губою, підборіддя круте, майже квадратне, всіяне прищами, бородавками, обтикане волоссячком, рідким та цупким.

— Чого тобі, підар? Напевне вже на двірничих переключився?! — Вставила своє Маленька Карлиця. Це найбільше роздрочило Річчі. Щось шепнуло, дмухнуло йому над вухом, і він з усієї сили, як тільки міг, ударив жінку ногою у живіт. Відпружинився назад, наче гумовий м'ячик. Закусивши губу зубами, він повторив спробу. Карлиця завила від злості, накинулася з кулаками на Річчі, а той намарно намацував у кармані «опаску», вчепившися у рукав халату Карлиці. Вона теліпала ним як ватною лялькою, б'ючи раз по раз головою об стіну. Річчі, закусивши до крові губу, нарешті витяг «опаску» і полоснув по очах Маленьку Карлицю. Жінка завила від болю. Ухопилася за лице і посунула перетятого навпіл носа. Річчі прицілився, лежачи на підлозі і цвіркнув крицею по ногах. Та тільки сахнулася, подалася спиною у прочинені двері, але протяг стрельнув дверима, тріснув автоматичний замок і вона з Річчі лишилася сам на сам, поволі стікаючи кров'ю. Вона рухалася на нього, затиснувши кулаки, а з неї дзюрило, що з перевернутого відра. Голос, писклявий, як комариний писк, Річчі почув не відразу, а коли вже заносив втретє руку для удару. Голос сказав: «Розріж їй яремну…» Але Річчі бив куди попало, стругаючи пальці Маленької Карлиці, що олівці. Вона ухопилася останній у своєму житті раз йому за горло і стиснула мертві лабети. Забулькотіла, як великий самовар з кров'ю, впала, потягла за собою Річчі. Йому вдалося вилізти з-під туші лише за півгодини.

«Мабуть, довіку нам не відмитися від цього багна», — думала Ліліт, женучи трасою сріблястого «рено». Вона була вишукано одягнена, з тонким помаранчовим засмагом на шкірі у рідкісному парфумі, що знало кілька людей на місто. Іван зустрічав її прямо біля ресторану з великим букетом айстр. А у нього і справді чарівлива посмішка, щось ворушиться у його драконячих очах так, що нікуди подіти свої. Вони зайняли заброньований для них столик. Ліліт спостерігала краєм ока за навколишнім, але людей було мало. Вони мило розпитували одне одного про всіляку дрібноту прожитого: трохи про родичів, трохи про дітей, трохи про собак і полювання. Іван Білозуб добре умів клеїти розмови. Ліліт зовні трималася спокійно, як над прірвою, але з упевненістю, що витягнуть назад. Вона мило усміхалася, часом шарілася, часом видавала розбещене дівчисько, а собі накручувала у мізках: можна у туалеті, можна прямо на вулиці, найгіршим вартом може обійтися ресторан, що одне й те ж з туалетом. Додому до нього вона по етикету не має права їхати, бо це настрахає його, і будуть його