Читати книгу - "Назавжди, Уляся Смольська"

Розділ 22

          - Не знаю чи це правда, але він щойно мені про це сказав. – на одному подиху промовила я.

          - Стає дедалі цікавіше. – промовив Юлин батько. – Гаразд, дівчатка. Я мушу зробити декілька дзвінків.

          Він розвернувся і піднявся сходами догори у свій кабінет. Ми почули, як зачинилися за ним двері.

          - Господи, як я налякалася, коли побачила, що той мерзотник тебе вхопив! – прошепотіла Юлька, обертаючись до мене обличчям. – Але ти йому потужно врізала! – із захватом додала вона.

          - Сама не знаю, як в мене так вийшло! – здивовано сказала я і попрямувала на кухню. - Треба почистити брелок від крові.

          Відкривши кран, я сполоснула його під струменем води.

          - Правильно зробила, Ді! – Юлька витягнула з холодильника морозиво. – Йому пощастило, що Леона поруч немає.

          Я поглянула на подругу і вона зрозуміла, що сказала щось не те.

          - Блін, Діано, вибач! – подруга підійшла до мене й обійняла. – Не так виразилась. Морозиво будеш?

          - Юль, все ок. Я зрозуміла, що ти хотіла сказати. – промовила я і посміхнулась. – Давай сюди своє морозивко.

          Ми зі смаком ласували холодним десертом. Це було єдине, від чого я ніколи не відмовлялась. В любу пору року я могла їсти його.

         - Але ти права. – порушила я мовчання. – Якби Леон був поруч, Максу добряче перепало б. – сказала я і розсміялась. – Получив би за всі образи і приниження, які завдав мені.

          - Думаю, він тому й наважився напасти на тебе, що ти була сама. – висловила припущення Юлька.

          - Він був страшенно п’яним. – з відразою промовила я. – Сиджу зараз і думаю: і це той хлопець, за яким я страждала? Господи, яка я була дурепа!

          В голові моментально згадались мої глибокі переживання, які я відчувала, коли взнала про зраду Макса. Тепер я могла б від щирого серця подякувати Сарі за ту нашу розмову. Адже вона відкрила мені очі на дійсну сутність свого брата. Саме зараз я зрозуміла всю суть фрази «Що не робиться – на краще».

          - Не говори так. – сказала Юлька і жартівливо замахнулася на мене чайною ложечкою, якою їла морозиво. – Ти не винувата, що той козел лишень бачив в тобі об’єкт для задоволення свого лібідо.

          - Мене мучить питання. – промовила я, розмірковуючи вголос. – Навіщо Леон навідувався у крамничку Світлани Петрівни?

          - Думаєш, він справді міг поцупити гроші? – підозріло спиталась Юлька.

          - Ти що, взагалі «ку-ку»?! – вигукнула я й покрутила пальцем біля скроні. – Ясно що, ні!

          - То що ж вів там робив? – задала вона питання, яке мене теж цікавило.

          - Поняття не маю. – розгублено відповіла я, стиснувши плечима. Я доїла свою порцію морозива і замислилась.

          В кімнаті знову запала тиша. Ми сиділи з Юлькою, заглибившись кожна в свої думки. Зненацька в мене виникла ідея, яка, здавалось, була найкращим варіантом в даній ситуації.

          - Але здогадуюсь, хто може нам допомогти взнати. – сказала я, піднімаючись з стільця.

          - І хто ж це може бути? – не розуміючи про що я, спиталася Юлька.

          - Світлана Петрівна. – промовила я.

          - Вона нам нічого не скаже. – Юлька встала і поставила тарілочки з-під морозива в мийку.

          - Нам – ні. Але якщо я поїду до неї сама – в мене є шанс почути щось важливе. – сказала я цілком серйозно.

          - Ді, ти що, зібралася до неї? Зараз? – недовірливо запитала мене подруга.

          - Так. – ствердно кивнула я головою. – Вибач, але без тебе.

          Юлька стояла і здивовано кліпала очима. Вона дивилась мені прямо у вічі і розуміла, що не зможе відмовити мене.

          - Я так розумію, що не переконаю тебе не їхати? – Її голос був не надто впевнений.

          - Вгадала. – промовила я і посміхнулася до неї. – Я мушу почути, що вона буде говорити.

          - Гаразд. – Юля важко зітхнула, неохоче погоджуючись з моєю затією. – Подзвониш, коли вийдеш від неї. Я ж здурію тут від хвилювання!

          - Домовились. – сказала я, одягаючи пальто.

          Я вийшла на двір і вдихнула морозного повітря. Воно освіжало і чудово прояснювало свідомість. Григорій Іванович ще й досі не виходив з свого кабінету. З того часу, як ми прийшли, він перебував там. Думаю, що він зателефонує мені у разі, якщо дізнається щось важливе.

          Сівши в авто, я намагалася зібратися з думками. В голові крутилося безліч запитань, які я хотіла задати Світлані Петрівні. Але я не могла визначитись, як почати бесіду з нею. Вирішивши, що зорієнтуюсь по ситуації, я завела двигун і виїхала за ворота Юлькіного дому.

          Я ввімкнула програвач, щоб їхати, слухаючи музику. Пісня «Believer» Imagine Dragons, яка заграла в цей момент, ідеально підходила під мій теперішній стан. Через гнів і образи, які я почула сьогодні від Олега, все всередині мене горіло вогнем. Я була налаштована рішуче.

          Бувша начальниця жила в елітному районі нашого міста. В одній з новобудов, що нещодавно звели недалеко від центральної площі. Це був шикарний кондомініум з просторими квартирами, підземною парковкою та магазинчиками, які були розташовані на першому поверсі.

          Мені прийшлось певний час витратити на дорогу, оскільки будинок Світлани Петрівни знаходився в протилежному боці від Юлькіного.

          На годиннику була вже пів дев’ята година. Я згадала, що в світлі вечірніх подій ще не розмовляла сьогодні з батьками.

          Я заїхала на парковку супермаркету, який знаходився на протилежній вулиці від будинку моєї колишньої начальниці. Набравши номер мами, я чекала поки вона відповість на мій дзвінок.

          - Алло! – почувся її голос в динаміку телефону.