Читати книгу - "Багряні ріки"

різке неонове освітлення, що відбивалося від підлоги, панували тиша й сон. Ньєман безцеремонно зайшов до відділення й зустрівся з медсестрами та акушерками, вбраними в білі халати, паперові бахіли й чепчики. Декотрі з жінок спробували зупинити Ньємана, який не мав на собі стерильного спецодягу, але поліційне посвідчення й неприступний вираз його обличчя відбили охоту до будь-яких заперечень.

Нарешті комісар натрапив на лікаря-акушера, що саме виходив, змучений до краю, з операційної. Ньєман коротко представився й поставив одне-єдине запитання, яке його цікавило:

— Лікарю, чи існує логічне пояснення того, що новонароджені різко змінюють вагу за першу ніч свого життя?

— Що ви маєте на увазі?

— Чи часто трапляється, що немовлята втрачають або набирають кількасот граммів у перші години після народження?

Лікар, позираючи на поліціянтову шапку-балаклаву й закороткий одяг, відповів:

— Іноді трапляється. Але якщо дитина втрачає надто багато ваги, її слід негайно обстежити, і то щонайретельніше. Тому що це може бути симптомом…

— А якщо набирає? Якщо дитина різко, за одну ніч, набирає вагу?

Акушер у паперовій шапочці спантеличено глянув на поліціянта.

— Такого не буває. Я не розумію, про що ви.

Ньєман усміхнувся.

— Дякую вам, лікарю.

Простуючи коридором, комісар на мить стулив очі. Крізь кров’янисту завісу повік він нарешті мигцем побачив, що спричинило вбивства в Ґерноні.

Приголомшливий обман багряних рік.

Ньєманові лишилося перевірити одну останню деталь.

В університетській бібліотеці.

55

— Геть! Гетьте звідси! Усі!

Бібліотечна зала була яскраво освітлена. Поліціянти попіднімали голови від книжок. Шестеро досі читали праці, тим чи тим способом пов’язані з поняттями зла й чистоти. Решта далі вивчали список студентів, які часто відвідували бібліотеку влітку або на початку осені. Усі вони скидалися на солдатів, яких кинули, забувши повідомити, що бойові дії перемістилися на інший фронт.

— Забирайтеся геть! — повторив Ньєман. — Тут більше немає чого розслідувати.

Поліціянти потай перезиралися. Певна річ, вони вже чули, що комісара Ньємана відсторонено від слідства. І вочевидь вони не розуміли, чому відомий слідець натягнув собі на голову якусь шкарпетку й навіщо йому мокра картонна коробка, яку він тримає під пахвою. Але ж чи можна не послухатися самого Ньємана, та ще й коли в нього такий погляд?

Поліціянти підвелися й стали натягати куртки.

Один із них, перетнувшись із комісаром біля виходу, тихим голосом звернувся до нього. Ньєман упізнав присадкуватого лейтенанта, якому доручив штудіювати дисертацію Ремі Кайюа.

— Я дочитав цей опус, комісаре. Хотів вам сказати… Може, це й нічого не значить, але висновки, які робить Кайюа, вражають. Пригадуєте, я казав про атлона, античну людину, яка поєднує в собі силу й розум, тіло й дух? Отже, Кайюа розробив такий собі… проект, покликаний повернути цю злуку. Проект украй дивний. Там не йдеться ні про нові навчальні програми в школах чи університетах, ні про перепідготування викладачів чи бозна-кого там ще. Кайюа пропонує інший спосіб…

— Генетичний.

— То ви теж заглядали в його писанину? Він же ненормальний! На його думку, розум — це біологічна дійсність, яка визначається генами. І щоб повернути ідеальну людину, атлона, треба ці гени поєднати з іншими, які відповідають за фізичну силу…

Його слова вирували в Ньємановій голові. Тепер комісар знав, у чому полягала таємниця «багряних рік», і йому не хотілося чути недолугі розмірковування простакуватого поліціянта. Цей жах мав лишитися невисловленим, захованим якомога далі. Витавруваним вогненними знаками в його душі.

— Облиш мене, хлопче, — буркнув він.

Але молодого лейтенанта не так легко було спинити:

— На останніх сторінках своєї дисертації Кайюа пише про штучний відбір новонароджених, про шлюби на основі певних раціональних міркувань, така собі тоталітарна система… Це якась маячня божевільного, комісаре! Знаєте, як у тих науково-фантастичних книжках шістдесятих років… Їй-богу, не закінчив би цей тип так, як закінчив, було б над чим пореготати.

— Згинь звідси!

Поліціянт здивовано глипнув на Ньємана, повагався трохи та зрештою вийшов.

Комісар перетнув простору, цілковито порожню читальну залу. Його знову била пропасниця, немов вогняне коріння облутало його тіло, а голова боліла так, наче до неї під’єднали два розжарені електроди. Нарешті він дістався до столу на центральному вивищенні: робочого столу Ремі Кайюа, головного бібліотекаря університету.

Ньєман пробіг пальцями по клавіатурі. Екран комп’ютера миттю засвітився. Аж тут поліціянт збагнув: потрібна йому інформація стосувалася періоду перед сімдесятими роками, а отже, в комп’ютері її не знайти.

Ньєман кинувся гарячково шукати в шухлядах столу список, який його цікавив.

Не список книг.

І не список студентів.

А лише список засклених кабінок, у яких протягом багатьох років сиділи тисячі студентів.

Хоч яким безглуздям це не здавалося, та саме в розміщенні читачів у цих кабінках, яке старанно організували батько й син Кайюа, Ньєман сподівався знайти підтвердження того, що з’ясував у лікарні.

Нарешті комісар відшукав список кабінок. Він розкрив коробку, яку приніс із собою, і знову розклав медичні справи новонароджених. Ньєман вирахував, коли ці немовлята мали б стати студентами й студентками, що проводитимуть вечори в університетській бібліотеці, а потім відшукав їхні імена в списку читацьких місць, який ретельно впорядкували обидва бібліотекарі.

Невдовзі він знайшов і план кабінок: у кожній комірці на ньому було зазначено прізвище студента чи студентки. Тяжко було уявити систему логічнішу, точнішу й зручнішу для того таємного задуму, існування якого підозрював Ньєман. Усі діти, чиї імена були в цих картках, років через двадцять ставали студентами й протягом багатьох днів, місяців і навіть років на вказівку бібліотекаря займали місце не просто в тій самій кабінці, а ще й навпроти тої самої особи протилежної статі.

Тепер Ньєман знав, що має рацію.

Він перевірив для певності ще кількох студентів, вибираючи імена навмання з інтервалом у десять років. Кожного разу виявлялося, що студент чи студентка під час своїх щоденних студій у бібліотеці Ґернонського університету завжди сиділи навпроти тої самої людини протилежної статі й однакового віку.

Комісар вимкнув комп’ютер, руки йому тремтіли. У широченній залі панувала важка тиша. Не встаючи з-за столу Кайюа, поліціянт увімкнув мобільний телефон і подзвонив до мерії Ґернона. Йому довелося добряче постаратися, щоб переконати нічного чергового негайно спуститися до архіву по книги реєстрації шлюбів, узятих у Ґерноні.

Нарешті чоловік погодився, і Ньєман через мобільник зміг перевірити те, що хотів. Він диктував сторожеві імена й прізвища, а той шукав їх у списку. Комісар прагнув з’ясувати, чи особи, яких він називав, брали шлюб одне з одним. У семи випадках з десяти його припущення справджувалося.

— Це у вас гра якась? — пробуркотів сторож.

Перевіривши десятки два пар, комісар вирішив,