Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

Естафету підхопила мати:

— Чого, от чого тобі бракувало, сину?! Та сказав би — купили б тобі таку, що ноги б розставляла, коли б тільки захотів… Нащо, нащо було шлюб брати?

— Я… я… к-ко-хаю її, м-м-мамо, — нарешті, заїкаючись, подав голос Щенсний.

— Сину-у-у… Та перша любов як гадюка: як не вкусить, так мука… За тих три хвилини твого чоловічого щастя ну не треба було ні свою шию, ні прізвище наше в той шлюбний хомут пхати! Та ніхто, ще ніхто з Потоцьких на гачок такої дурниці, як кохання, не купувався! — істерично вигукувала мати.

— Ой… — застогнав батько, — кажу ж тобі — придурок… Що, ми погано з матір’ю живемо? Та ми не за себе думали, не за якесь кохання, як одружувалися… Ще навіть коли вас і в думці не було, ми про вас, своїх дітей, дбали… А ти що, наклепаєш їх і голими по світу пустиш?

Щенсний заперечливо похитав опущеною головою. Батько знову вибухнув:

— Ну та як нє? Ти що, засранцю, собі думаєш — що я тобі тепер спадок вділю? Після того, як ти мене ославив на цілу Річ Посполиту, спадку тобі не бачити, як своїх вух. Так і знай.

Щенсний упав на коліна.

— Т-т-тату, м-м-мамо, пробачте, пробачте мені! То… все вона… Вона винувата… вона перша то почала… — розмазував соплі по обличчю.

— От кур-р-рва блудлива, — прошипіла Анна Ельжбета, — розпусниця обшарпана… Роздерла б на кавалки й сіллю б присипала…

Слів уже було сказано багато. Перша пара з шумом відкрила клапан емоцій. Важке мовчання повисло в кабінеті, лише схлипування Щенсного розбивало його на невеличкі шматочки. У свідомості батьків починали пробиватися нові думки й нові запитання, що мали на меті пошук виходу з цього лабіринту. За дверима тихенько, ніби прогулювались і чекали аудієнції, походжали Волконський із Рум’янцевим. Голосні емоційні крики донесли до них усю суть події, яку ще потрібно було обговорити й мудро використати.

— Так мы попозже зайдем, — сказали слузі й пішли до своїх покоїв виплітати з почутого користь для себе. Та святе місце порожнім не буває — мала Людвіка, що перейняла від мами звичку підслуховувати, узялася нізвідки й із сердитим виглядом і підібганою губою — зовсім, як мама, — показала камердинерові рукою «Іди геть!» і почала й собі вникати в доросле життя. Нові думки й нова емоційна пара почали формуватися в кабінеті й проситися назовні. Більша інтриганка Потоцька додумалася до очевидних речей першою:

— Гм-м… Та ти то не міг сам зробити, ну ніяк не міг! Та то якась свинота мусила тобі допомагати! І з ким ти туди їздив — на зальоти до того Сушна? — Син мовчав. — Не чую, Щенсний! — з натиском вигукнула мати.

Син схлипнув:

— З Каролем… І ще з двома гайдуками…

— Йолопи… Та їм більше не жити… — зірвалася на рівні ноги Анна Ельжбета.

— Почекай, почекай, Анно, — стримав дружину Францішек. — Усі, усі голови полетять, про те мови нема. Та подумаймо, що робитимемо з отим його непотрібним шлюбом…

— А дитина?.. Моя дитина?.. — схлипнув Щенсний.

— Як ти кажеш, що вона сама то почала, то ще не знати, чия то дитина, — відмахнувся від синового жалю, як від мухи, батько. Щенсний затулив обличчя руками й мовчки ридав. Батько холодно подивився на нього. — Годі… Годі — я сказав!.. Скликай, мати, рідних, будемо думати, що робити…

— Добре… Та спочатку тих засранців власними руками вдушу, — рушила до дверей Анна Ельжбета.

— Пане Каролю! Пане Каролю! — наполегливо стукала у двері до Сіраковського Пелагея Людвіка. Сіраковський тільки-но взявся до приємної справи поцілунків і притискань із гарною панночкою з весілля, як тут мала Потоцька всю ту справу зупинила.

— Ну що там, панянко Людвіко? — трохи прочинив двері Сіраковський. — Я ще вийду з вами потанцювати, обіцяю…

— Пане Каролю, не брешіть, бо не вдасться то вже вам ніяк… Утікайте краще, бо зараз вам від моєї мами гаплик буде… — задихана від бігу дівчинка хотіла ще щось говорити, та Сіраковський і так усе зрозумів, швидко випхав панянку з кімнати й почав збирати речі.

— Сір-р-р-аковський! Де те невдячне бидло?.. — коридором сунув тайфун на ймення Анна Ельжбета. «Не встиг… Не хочу на іспанського осла, ні», — промайнуло в голові молодика. Відступ був відрізаний. Кароль рвонув на себе вікно і, заплющивши очі, бомбочкою пішов униз із другого поверху. Два кущі прийняли його, молодик сп’явся на ноги й блискавично побіг за конем.

— Уб’ю-ю-ю-ю! — вовчицею завила вслід пані Потоцька, аж собаки з псарні відгукнулися своїм виттям.

Сіраковський скакав, не оглядаючись. Холодний вітер куйовдив неприкриту голову молодика й проникав в усі шпарини легкого одягу, та Кароль тримав закоцюблими руками вуздечку й гнав коня без упину. «Боже, врятуй… Не дай мене тій чортиці…» — шепотіли фіолетові від холоду губи… За годину на задньому дворі палацу слуги з великим жалем дивилися, як добротні й красиві речі маршалка Сіраковського горять різнокольоровим і високим полум’ям…

Після того, що ще повинен був пережити Станіслав Щенсний у кабінеті батька, йому вже точно не став би ніякий суд страшним — ані людський, ані Божий, ані пекельний. У кімнаті сиділи зі стурбованим та осудливим виразом усі ті, хто мав щось мудре порадити для такого безпрецедентного випадку: подружжя Мнішеків, Катажина Косаковська, пан Вольф. Щенсний не піднімав опущеної голови. Такого сорому він іще не зазнавав.

— Шановне панство, мені важко говорити. Сталося, як сталося, — вступ давався Францу Салезію непросто, — наші сусіди Коморовські із Сушна скористалися і молодістю, і наївністю мого сина. Підступно заохотили його до зв’язку зі своєю донькою. Вона спокусила його, завагітніла й обманом — бо ж наш син — порядна людина — змусила… — аж закашлявся, — одружитися з нею… Таємно…

Марія Амалія обвела всіх заокругленими від подиву очима й вибухнула диким реготом. За хвилю вигукнула:

— Ти що, Францішеку, нас за повних дурнів маєш?! А ти, ти, де був ти? Та й узагалі, Єжи, вставай, їдьмо додому, — і різко зашурхотіла спідницями.

Та флегматичний Єжи Мнішек недарма довго керував депутатами-психопатами сейму.

— Сядь! — несподівано твердо наказав дружині. — Сядь, я сказав. Побити горщики — діло нехитре. Сядь, Маріє… — Дружина підібгала губу й бухнулася назад на стілець. — Шлюб треба анулювати, раз був обман, — дивився святими очима Мнішек. — Я бачу, що ти розкаюєшся? — чи то ствердив, чи то запитав у молодого Потоцького. Щенсний важко хитнув головою. — От нехай і напише заяву на розлучення з відмовою від шлюбу. А