Читати книгу - "Гора між нами"

Привіт. Це я, Бен. Я отримав ваше запрошення. Дякую, що не забули про мене. Про нас. Знаю, у вас було чимало справ. І я радий бачити тебе знову на ногах. Усе наче добре загоїлося, так що я радий за тебе. Тут стільки людей — усі прийшли відсвяткувати з вами.

І так, я справдив свою обіцянку. Я поїхав до Рейчел. Подарував їй чергову орхідею, номер 258. А ще купив пляшку вина. Розказав їй про наші пригоди. Ми говорили майже цілу ніч. Я вмикав їй усі записи. І лишився спати в неї. Я давно вже не лишався. І то було востаннє.

Я відпустив її. Вона не повернеться. Відстань між нами надто велика. Між нами постала гора, яку мені не здолати.

Ось що я хотів тобі сказати.

Я довго думав, як же мені почати усе спочатку. Жити самому інакше, ніж я думав. Я навіть спробував читати поради на сайті «Самотній політ». Яка іронія, еге ж? Це все непросто. Рейчел була моїм першим коханням. Єдиним. Я навіть ніколи не був на побаченні з кимось іншим.

Я тобі про таке не казав, бо здавалося, що це якось неправильно… і ти, навіть у тому жахливому стані, без макіяжу, з поламаною ногою та пляшкою сечі в руках, зі швами на обличчі… так от, якби мені запропонували на вибір блукати у лісі з тобою чи бути врятованим, але на самоті, я обрав би блукати.

І я хотів подякувати тобі за це.

І якщо Вінс не каже тобі цього і не ставить тебе на той постамент, на який ти заслуговуєш, то йому б краще почати. Якщо він забуватиме це робити — телефонуй мені, і я йому нагадаю. Я майже експерт у тому, що мали б казати чоловіки своїм дружинам.

A після Рейчел… Я не знав, що робити і як жити. Тож я просто зібрав шматки своєї розтрощеної душі в рюкзак та повісив собі на плече. Протягом років я волочив той тягар за собою всюди. Лямки цього невидимого наплічника постійно боляче вгризалися мені в рамено.

А потім я поїхав на ту конференцію у Солт-Лейк-Ситі, і з якоїсь незрозумілої мені причини ти сіла поруч в аеропорту. Я почув твій голос, і ті кавалки моєї душі висипалися з рюкзака. Я, голий та зломлений, дивився на них, думаючи чи навіть сподіваючись, що так і завершиться нарешті нерозказана історія мого життя. І що вона звучатиме у вічності — але не болем і розпачем.

Аж ні, ось я стою тут, ховаюся між деревами. І ті шматки й досі зі мною, але їх годі скласти в одне ціле. Ба навіть «уся королівська кіннота і вся королівська рать не годні мене докупи зібрать» [49] .

Смішно, еге ж? У своєму житті я покохав двох жінок, але не можу бути з жодною з них. Я хотів би зробити тобі подарунок, але за твій подарунок мені навіть віддячити нічим…

Ешлі, я дуже вдячний тобі за це… І я… Я від щирого серця бажаю тобі щастя.

Я все ще вештався довкола кизилового дерева, затуляючи обличчя келихом шампанського. Вона сміялася. На шиї в неї виблискував один діамант — мабуть, весільний подарунок Вінса. Їй личило. Їй би личило що завгодно.

Я лишив диктофон — просто поклав його в коробочку, зав’язав стрічкою та як є, без картки, запхав у купу інших подарунків. За тридцять шість годин молоде подружжя буде вже в літаку до Італії, де вони протягом двох тижнів відпочиватимуть. А коли повернуться, вона знайде мій подарунок.

Я вийшов крізь уже темний сад, сів у машину та рушив на південь по I-75. Ніч була тепла, і я опустив скло, та чолом усе одно стікав піт. Але то байдуже.

Удома я перевдягнувся, узяв другий диктофон і влаштувався на пляжі коло лінії прибою. Ну просто втілення всесвітньої туги, та й квит. Хвилі підповзли ближче до моїх ніг та вже заливали кросівки, а я крутив той диктофон у руках, намагаючись придумати, що ж сказати.

Коли нарешті з-за обрію виповзли перші промені сонця, я натиснув на «запис», а потім щосили жбурнув той диктофон у хвилі. Крутонувшись кілька разів у повітрі, він зник у пінистому гребені.

Розділ п’ятдесят перший

Розбудили мене коти. Вони повернулись, і їх наче стало ще більше. Мабуть, привели до мене своїх друзів. Новенького красивого чорного кота з білими «шкарпетками» я так і назвав — Шкарпетка. А другий новенький котик мав довгий хвіст, гарненькі вуса й невгамовні вуха. Він постійно об мене терся, муркотів і полюбляв стрибати мені на руки. Ще прийшла біла кішечка, і я назвав її Ешлі.

Мені схотілось узяти вихідний, так що я вирішив лишитися вдома. Зварив собі велике горнятко кави та влаштувався на ґанку — роздивлятися хвилі й розмовляти з котами. А ще слухати сміх. Ешлі завжди була десь поруч — і кішка, і спогади. Увечері перед сном я почав згадувати наші пригоди в горах та непомітно задрімав. Мені наснилася вона — вони разом з Вінсом десь у Венеції каталися на гондолі. Він обіймав її, обоє вони були щасливі й засмаглі.

До чого ж огидне видовище.

Ще вдосвіта я вискочив з ліжка. Низько над небокраєм висіла повня — її сяйво підсвічувало гребені хвиль і кидало від мене довгу тінь на пляж. Я зав’язав шнурки на кросівках. Подув теплий бриз, і над головою тихо пролетіла зграя пеліканів. Їхні довгі тіні на мить закрили мою.

Я побіг