Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

— З'являється знамення,— сказав Заратустра, і серце його змінилося. І справді, коли проясніло, біля його ніг лежав могутній жовтий звір, лащився головою об коліна, повнячись любов'ю, не покидав його і поводився, немов пес, що знову знайшов свого колишнього господаря. Однак голуби виказували свою любов не менш запопадливо, ніж лев, і щоразу, коли голуби пролітали перед носом у лева, він здивовано хитав головою і сміявся.

Усім їм Заратустра сказав тільки одне:

— Діти, мої діти вже близько,— а потім зовсім замовк. На серці в нього полегшало, з очей потекли сльози, капаючи на руки. Та він уже не зважав ні на що, сидів нерухомо й не боронився від лева та голубів. Голуби ж відлітали й прилітали, сідали на плечі, голубили сиве волосся і не стомлювалися від ніжності й радощів. А могутній лев злизував із Заратустриних рук сльози, боязко рикаючи при цьому. Так поводились лев і голуби.

Довго чи коротко все це тривало? Насправді ж для таких речей на світі не існує часу. А вищі люди в Заратустриній печері лаштувалися вервечкою, щоб іти назустріч Заратустрі й привітати його з ранком,— бо, прокинувшись, побачили, що його вже серед них немає. Та коли вони, попереджуючи про себе шумом кроків, підійшли до виходу з печери, лев ураз підскочив, відвернувся від Заратустри і з страшним риком стрибнув у бік печери, а вищі люди, почувши цей рик, зойкнули в один голос, побігли назад і вмить зникли.

А сам Заратустра, ошелешений і вражений, підвівся з каменя, озирнувся, здивовано постояв, запитуючи своє серце, заспокоївся і побачив, що залишився сам.

— Що я чув? — урешті запитав він повільно.— Що скоїлося зі мною?

І тут він усе пригадав, умить збагнув усе, що сталося між учора й сьогодні.

— Ось камінь,— сказав він і погладив бороду,— на ньому я сидів учора вранці, а тут до мене підійшов віщун, тут я вперше почув крик, той самий, що чув тепер,— страшний крик про порятунок.

О вищі люди, саме про ваше лихо навіщував мені вчора вранці старий віщун;

він хотів спокусити й заохотити мене, щоб я вам допоміг. О Заратустро, казав він, я прийшов, щоб спокусити тебе на твій останній гріх.

На мій останній гріх? — гукнув Заратустра й гнівно розсміявся на власні слова.— Що ж мені залишилося на мій останній гріх?

І Заратустра знову замислився, знову сів на великий камінь і зосередився. І раптом він підскочив.

— Співчуття! Співчуття до вищої людини!— гукнув він, і його обличчя стало, мов мідь.— Гаразд! На це — була своя пора!

Моє страждання й моє співчуття — що з того! Хіба я прагну щастя! Я шукаю собі роботи, своєї справи!

Ну що ж! Лев з'явився, діти мої вже близько, Заратустра дозрів, настала моя пора.

Це мій ранок, займається мій день: вставай, вставай, великий полудню!

Так казав Заратустра й покинув свою печеру, палкий і дужий, мов сонце, що сходило з-за темних гір.

ЖАДАННЯ ВЛАДИ

Спроба переоцінки всіх цінностей

Перекладено за виданням: Friedrich Nietzsche.

Werke, Band VIII, Leipzig, 1899.

ПЕРЕДМОВА

Цю книгу я писав не для загалу. Може, ніхто з моїх читачів ще й на світ не родився. Може, будуть ними ті, що збагнули мого Заратустру: я ж не сплутаю їх із тими, які вже й сьогодні мають вуха,— мені належить саме прийдешнє. Дехто народжується лише після власної смерті.

Я надто добре знаю умови,— й вони доконечні,— за яких можна зрозуміти мене. Треба бути справедливим аж до суворості в царині духу, щоб бодай витримувати моє завзяття і пристрасть. Треба мати звичку жити в горах і згорда дивитися на балачки про політику і всілякі націоналізми. Треба бути байдужим, не питати, чи істина дасть плоди, а чи стане вам згубою... Сильні полюбляють питання, до яких сьогодні ще ніхто не зважився підступити: адже в них є сміливість зазіхати на заборонене,— отже, заганяти себе в лабіринт. Це досвід самотності, всемеро дошкульнішої за звичайну відлюдність. Для нової музики потрібні й вуха нові. Для далекого — нові очі. І нове сумління, щоб почути досі німу істину. І прагнення надзвичайної ощадності: тримайте свою силу й завзяття при собі... шануйте себе; любіть себе; зберігайте безумовну внутрішню свободу...

Ну що ж! Читачу, мій правдивий, приречений читачу, ти зовсім самотній,— а де ж тоді решта? Решта — це просто людство. Треба здолати людство своєю силою й шляхетністю душі,— отже, зневагою...

Фрідріх Ніцше

Книга перша

АНТИХРИСТ

Спроба критики християнства

1

Подивімось на себе. Ми гіперборейці,— і чудово знаємо, в якій далечіні живемо. «До гіперборейців не потрапиш ні водою, ні суходолом»,— таке писав про нас ще Піндар. По той бік півночі, криги і смерті — наше життя і щастя... Ми відкрили щастя, пізнали путь і, проблукавши тисячі років у лабіринті, знайшли вихід. Одначе, хто ж його знайшов? Невже таки сучасна людина? «Я не знаю ні виходу, ні входу, я все те, що не знає ні виходу, ні входу»,— зітхає сучасна людина... Від цієї сучасності ми вже хворі — від ганебних мирних угод, полохливих компромісів і всього чеснотливого бруду сучасних «так» і «ні». Така терпимість і largeur[3] душі, яка все «прощає», бо ж усе «розуміє», для нас просто сироко. Ліпше жити серед криги, ніж серед сучасних чеснот та інших південних вітрів!.. Ми були досить сміливі, не щадили ні себе, ні інших, але ми вже давно не знаємо, навіщо нам ця сміливість. Ми були похмурі, нас прозвали фаталістами. Наша доля — це