Читати книгу - "Москва Ординська. Книга друга"

8. «Дорогобуж». Одразу попереджаємо читачів, що то не сучасний Дорогобуж Смоленської області. На теренах Великого Тверського князівства у XIV–XV століттях існував другий (свій) Дорогобуж. Він теж був зруйнований московитами у XVII столітті. Певно, мав багато давніх пам’яток роду Чингісидів, тому і не відновлювався.

Напевне, тверський Дорогобуж розташовувався теж на річці Шоша в районі сучасного села Дорожаєво. Він теж у 1485 році в складі Тверського князівства був приєднаний до Московії.

Ми перелічили усі вісім міст, які у складі Великого Тверського князівства Кримський хан Менглі–Гірей у 1485 році передав московитам. Таким чином кордон Московської держави став із заходу межувати з Великим Литовсько–Руським князівством. Але той кордон покищо не виходив на корінні землі литовців та русичів. Ми пам’ятаємо, що з часів Великого князя Ольгерда була завойована у Золотої Орди значна частина сучасних російських областей: Смоленської, Брянської, Тверської та Новгородської. А пізніше, в часи хана Тохтамиша, до великого Литовсько–Русь кого князівства були передані значні території сучасних областей: Тверської, Московської, Смоленської, Калузької, Брянської, Тульської, Орловської та Курської.

Із 1404 року Смоленське князівство, яке, зверніть увагу, до цього часу не мало ніякого зв’язку із Москвою і не було завойоване Золотою Ордою, увійшло добровільно до Великого Литовсько–Руського князівства.

Саме на ці землі золотоординські хани з часів Тохтамиша, а пізніше — Кримські хани, видавали ярлики Литві та отримували із тих земель данину(лодатки).

Ми уже наводили з цього приводу цитати.

Отож, аби вивести московитів на корінні землі сучасних держав: України, Білорусі та Литви, які складали головний кістяк Великого Литовсько–Руського князівства, Кримський хан Менглі–Гірей відібрав у Великого Литовського князя ярлик на ті землі та передав його Московському князю Івану III, так звані «35 городов во главе с Одоевым».

Але вже ті землі Московському князівству довелося відвойовувати. Велике Литовсько–Руське князівство добровільно передати ті землі до Московії відмовилося. Розпочалася довга війна, яка закінчилася тільки 1689 року підписанням «Вічного миру» між Польщею та Московією.

Майже усі війни, які Московія із 1486 року вела з Великим Литовсько–Руським князівством, а після 1569 років — з Річчю Посполитою, були війнами за опанування Московською державою землями, які їй передав Менглі–Гірей у своєму ярлику 1485 року, отими «35 містами на чолі з Одоєвом».

Османська імперія та Кримський хан досягли мети. Вони на довгі 200 років залучили Московію до жорстокого протистояння з Європою. І хоча війна велася з перервами, та антогонізм Москви до Європи настільки заволодів свідомістю московитів, що вони досі ставляться до Європи вороже і підозріло.

Ми ніде в московській так званій історичній науці не знайдемо згадки, що московити 200 років воювали «Дранг нах Вест», за ярликом Кримського хана. Вони загорнули ті дії в патріотичний пакунок: «собирание земли русской». Хоча ніколи не мали ніякого відношення до Русі.

Щоби читачі не думали, що автор щось вигадує, послухаємо про деякі умови «Вічного миру» 1686 року. Вони дуже цікаві.

«“Вечный мир” 1686, договор России (Московії на той час. — В. Б.) с Польшей… подписанный… 6 мая… Текст договора состоит из преамбулы и 33 статей… Оба гос(ударст)ва обязывались не подписывать сепаратного мира с тур(ецким) султаном. С заключением “Вечного м(мира)”… (Московия. — В. Б.) становилась участником антитур(ецкой) коалиции в составе Польши, Римской империи и Венеции и обязалась организовать воен(ный) поход против Крымского ханства» [2, том 4, с. 599].

За цим мирним договором Московія просто виходила із ту рецько–кримської коаліції 1474 року та переходила на бік «анти турецкой коалиции». Тобто Московія кидала своїх мусульманських опікунів і переходила на бік європейського союзу, який у ті роки вів війну, надзвичайно важку, з Османами та Кримом. Турецькі війська на той час завоювали Поділля і стояли під Віднем. З Віденського розгрому 1683 року і почалося їхнє витіснення з Європи.

Отож, Москва зорієнтувалася швидко і перекинулась на бік сильнішого уже в 1686 році.

ІІ

ОНУК УЛУ–МУХАММЕДА — ВАСИЛЬ III

1

Ще за життя Івана III, у 1503 році, померла його дружина Софія Палеолог. Московський князь дуже боляче сприйняв смерть своєї дружини, яка по суті відкрила для Івана і Московії Європу та її культуру. Навіть Московська історіографія визнала великий вплив Софії на розвиток Московії. Послухаємо М. М. Карамзіна:

«Он лишился тогда супруги, хотя, может быть, и не имел особенной к ней горячности, но ум Софии в самых важных делах государственных, ее полезные советы и, наконец, долговременная свычка между ими сделала для него сию потерю столь чувствительною, что здоровье Иоанново, дотоле крепкое, расстроилось» [18, т. VI, с. 389].

Розвиток Московії відбувався б за іншим сценарієм, якби римський Першосвященик не визначив для Івана III дружини. Невідомо, було б то краще чи гірше для Московії та Європи. По смерті дружини Іван III написав заповіт, за яким влада після його кончини відходила до їхнього із Софією сина — Василя.

Так уперше в Московській державі без участі хана Золотої Орди син успадкував престол батька. Бо ще сам Іван III отримував московський князівський престол із рук колишнього царя Золотої Орди — Улу Мухаммеда.

Це треба завжди пам’ятати.

М. М. Карамзін про спадок Московського князівства (1505 рік) писав:

«Он (Іван III. — В. Б.) написав завещание… объявив старшего сына, Василия Иоанновича, преемником Монархии, Государем всей… (Московії. — В. Б.) и меньших его братьев.

Тут, в исчислении всех областей Васильевых, в первый раз упоминается о дикой Лапландии, далее сказано, что Старая Рязань и Перевитеск составляют уже достояние Государя Московского…; имеются также и все города, отнятые у Литвы; Мценск, Белев, Новосиль, Одоев, кроме Чернигова, Стародуба, Новогорода Северского, Рыльска, ибо тамошние Князья хотя и поддались Государю Московскому, но удержали право Владетельных. Другим сыновьям Иоанн дал богатые отчины: Юрию Дмитров, Звенигород, Кашин, Рузу, Брянск, Серпейск; Дмитрию Углич, Хлепень, Рогачев, Зубцов, Опоки, Мещовск, Опаков, Мологу; Симеону Бежецкий Верх, Калугу, Козельск; Андрею Верею, Вышегород, Алексин… Старицу, Холм, Новый городок» [18, т. VI, с. 390].

Не дивуймося, коли М. М. Карамзін вживає словосполучення «Государь Московский» чи «Государь всей России», це звичайний прийом московитів приписувати собі велич та славу, коли її ще не було.

Але М. М. Карамзін, сам того не бажаючи, підтвердив лист