Читати книгу - "Маруся"

доправить їх у містечко Вовчинець[82], де руських живе більше, ніж волохів, і порадить, що робити далі. Гроші за коней вони отримають на цьому березі. Так, це невеликі суми, сказав циган, але за документи тепер беруть дорого. Коней він забере тоді, коли вони, втікачі, будуть уже в безпеці. На місце зустрічі опівночі їх приведе домнул Андрон.

Циган пішов, а їм усім разом наче заціпило. Навіть Саків Галдун, який галдикав на кожному кроці, тепер не мав що сказати. Він узяв глечик, набулькав повен кухоль вина й вихилив його, пустивши червону цівку на підборіддя.

— Сакове, ти чув? — спитав Пилип.

— Що?

— Він назвав нас утікачами.

— А хіба ми хто?

— Вандрівці, — сказав Пилип.

— Хто?

— Подорожні.

Матіяш пішов до нанашка в хату перебалакати.

Іван Горобей заліг на соломі й намагався заснути. Попереду була ще одна тяжка ніч.

Пилип Золотаренко й собі налив вина за компанію з Саковом.

Маруся підійшла до Сірого. Він сумно опустив голову, ніби зрозумів, що циган оцінив його найдешевше. У нього були красиві маленькі вуха. Марусі хотілося їх погладити, але вона знала, що Сірий не любить, коли його чіпають за вуха. Вона торкнулася його шиї. Сірий підняв голову й намагався сховати її Марусі під пахву. Він дихав теплом. Сірий хукав на її захололе серце.

Цей день був найдовшим у Марусиному житті.

Протилежний берег Дністра бовванів зовсім близько, але в густій темряві проглядали тільки невиразні обриси пагорбів, схожих на хмаровиння. Внизу холодно зблискувало лезо ріки, і чути було рівний шум течії.

— Як же тут спустишся до води? — спитав Саків Галдун. — Тут сам чорт ногу зломить.

— Чорт зломить, — сказав циган. — А ми нє. У кручі видовбані сходи.

Він дістав із торбини грубу паку грошей, уже поділених поперечними купюрами на п’ять часток.

— Це вам, баришня, — простягнув Марусі стосик леїв. — Можете перерахувати.

— Мало, — раптом сказала Маруся. — Ви, домнуле Грицеску, погано розумієтеся на конях.

— А як же наш договір? — навіть у пітьмі було видно, як крутнулися коліщатка його очей.

— Договір був нечесний, — сказала Маруся. — Я його розриваю.

— Скільки ж ви хочете? — спитав циган.

— Ніскільки. Мій кінь, домнуле Грицеску, не продається.

— Чому?

— Бо він не має ціни.

— Тоді й перевозу не буде! — сказав циган.

— Та звісно ж! — щиро засміялася Маруся.

— Навіщо ж ви морочили мені голову?

— О, це справді негарно з нашого боку, — сказала вона. — Але я відшкодую вам згаяне. Я, домнуле Грицеску, куплю у вас капелюх.

— Капелюх?

— Так! Я заплачу вам за нього більше, ніж ви мені за коня.

Авторська післямова

По Вкраїні сумно вітер віє,

Гне додолу тонкий верболіз…

Ми до вас не вернемось ніколи —

Шкода ваших дожидань і сліз.

Та сама пісня

Я не прощаюся з тобою.

Ти помахала мені тонкою рукою з високої кручі Дністра на знак повернення, а не прощання. Але сьогодні ніхто не скаже, де погасла твоя зоря, хоч її світло досі лине до нас. Твоя смерть не зафіксована в жодних документах і не засвідчена жодним очевидцем, котрий би з упевненістю сказав, коли й за яких обставин це сталося. Навіть авторитетні історичні дослідження та мемуарні видання несуть у собі прикрі суперечності щодо завершення твого героїчного шляху. Наприклад, «Енциклопедія українознавства» каже, що загін Соколовської був розбитий полком угорців 58-ї совєцької дивізії у вересні 1919 року й тоді ж таки тяжко поранену Марусю вороги замордували до смерті. Твердження більш ніж сумнівне, бо в такому разі виходить, що ти очолювала повстанський провід після загибелі брата Василя близько одного місяця. А це ж неправда. Є переконливі свідчення про твої запеклі бої з московськими окупантами в листопаді 1919-го, про твої взаємини з вояками Галицької армії, з Євгеном Ангелом, якого росіяни захопили підступом і розстріляли наприкінці тієї-таки осені.

Оскільки ти стала легендарною ще за життя, то не дивно, що й про твою смерть народилося багато легенд. Таємниця завжди породжує міфи. Та найдужче вражає те, що перекази про Марусю досі живуть у нашому, здавалося б, непритомному народі. Під час написання роману я отримував листи з Житомирщини, Київщини, Вінниччини від людей, яким «розповідав батько, а батькові розповідав дід, що Маруся…» І це були оповіді не про збірний образ Марусі (знаємо не одну отаманшу під таким ім’ям), а саме про тебе, Олександру Соколовську.

Надзвичайно цікавий своїми подробицями лист Анатолія Малюха з Києва, котрий переповідає спогади Марії Окіпної (1892—1971), бабусі його дружини Світлани. Марія Окіпна в 1919 році жила в середмісті Києва й одного серпневого дня пішла на критий Бесарабський ринок. Раптом помітила, що «якось незвично заметушилися люди. І тут у приміщення ринку в’їхала на білому коні в супроводі кількох козаків на гарних конях молода дівчина. На ній був зелений жупан, на голові смушева шапка зі шликом, з-під якої спадала руса коса. Їхала повільно, розглядаючи людей і те, що вони продавали. Один із присутніх дядьків голосно привітався: «Здорові були, пані Марусю!» І, вклонившись, зняв шапку. Маруся чемно відповіла на привітання. Решта чоловіків теж познімали шапки, картузи, капелюхи та вклонилися їй. Виїхавши з ринку на Хрещатик, Маруся приєдналася до загону козаків, яких було більше сотні. Загін рушив Хрещатиком у бік Думи. Всі дивувалися, що Маруся така молодесенька. Потім кияни розповідали один одному, що вона «відвідала» Лук’янівську тюрму й визволила невинних людей. А ще казали, що це дівчина непроста, вона із знатного роду».

Це вже не міф, а реалістичний спогад, правда ж? Хіба що чумарку названо жупаном, але гарна чумарка мало чим відрізняється від жупана. Твій портрет тут дивовижно збігається з образом, який описали ті, хто тебе бачив. І ще я знаю, що тоді з Бесарабки ти поїхала не до Думи, а до Лук’янівської тюрми, яку більшовики вже «розвантажили» від українців.

Однак людей найдужче хвилює, де поділася Маруся. І найбільше легенд вони створили саме про це: «Червоні заскочили отаманшу вдома у її рідному селі, вона, втікаючи від них на тачанці, викосила з кулемета півескадрону, але біля Потіївки її наздогнали й зарубали шаблями». І ще: «Більшовики зловили Марусю, зв’язали їй руки та ноги й кинули в холодну, а їй ті пута розв’язати — раз на вузли дмухнути. Тільки її