Читати книгу - "Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]"

З гіркотою він признався мені:

— Я ніколи в житті не був собою!

Бути собою для нього значило: спостерігати, як росте трава, як дерева одягаються зеленавим димом першого листя, як співає в полі телеграфний дріт, як квітне на весні бузок. Ще з дитинства він любив старі сади, холодний вітер, нічні хмари, полиновий присмак самотньої туги. Печаль серця. Повітря, сповнене запаху старих книг і легкої кіптяви свічок. Степовий синій простір. Сухий аромат трав на закиненому кладовищі.

Його покликання було мріяти, голодувати, молитись, стати святим. Та час, за якого йому довелося жити, не надавав ніякої ваги подібним справам. Той час зневажив це. Людину, покликану бути Франціском Ассізьким, примушували носити заштопані дружиною шкарпетки й працювати в бюрі над складанням зведених статистичних таблиць: кількість поголів'я, кількість десятин, засіяних яриною, число возів угноєння, вивезеного на поля, цифри реманенту, наявного в господарстві, рух людности, відсоток хвороб, тиф, холера, інфлюенца. Він знав певно відсотки кожної з хлібних культур, але мав дуже приблизне уявлення, що таке вика і як відрізнити ячмінь од овса. Він був міською людиною.

У вільні від праці години він писав поезії. Перша збірка його віршів вийшла в 1906 році. Люди ходили тоді з червоними прапорами, співали «Марсельєзу» й «Варшав'янку». Керували хорами в новозаснованих «Просвітах». Протестували проти карних загонів.

Маніфест 17 жовтня, вибори до Державної Думи, революційний ентузіязм, видання «Донской речи» в червоних обгортках, соціялізм, сектанти, десятки політичних питань, аґрарне питання, українською мовою лекції в університеті, Мукден, Цусіма, Портсмут, терор, вибухи бомб, постріли з револьверів, барикади, забиті гімназистами на вулиці пристави, інґуші, козаки, шибениці, ленінське гасло «Вся власть советам», як і інше, лібералів: «Власть виконавча хай підкориться власті законодавчій», — ніщо з цього не відбилося в поезіях збірки. Ніби нічого цього й не було на світі. Достатній привід, щоб обвинуватити поета в антигромадськості.

Розриваючи з традиціями і поетичною фразеологією громадянської поезії з її провідним гаслом «Я не поет, я громадянин!», замикаючись у вежі з слонової кости, він культивував чисту поезію. Поезію для поезії. Він належав до групи модерністів. Можливо, він був найпослідовніший з них, найбільше непримиренний з антинародників.

Ім'я його згадували разом з ім'ям Олеся та Вороного. На другому пляні, але завжди в тому ж зв'язку, після них, разом з Філянським, Капельгородським, Тарноградським.

Бодай у своїх поезіях він хотів бути собою. З екзотизму він робив спосіб боротьби, з естетства — шлях до визволення. Він намагався абсолютизувати крихку й несталу умовність новітньої поезії. Це також був протест і бунт, хоч і своєрідного ґатунку, сенс якого він навряд чи міг збагнути. Він друкувався в Євшановій «Новій хаті»; згодом його поезії почали з'являтись, хоч і не часто, на сторінках «Літературно-наукового вісника».

Кілька невдалих виразів, суперечливих мовних новотворів, недоречних зворотів, що трапилися в його ранніх поезіях, індивідуалістичний естетизм, властивий його поезії, як і всій творчості модерністів, дали привід критикові, який стояв на сторожі громадської думки й народництва, святощів, що їх він ототожнював з народними, виступити з гострою статтею проти поета.

Велика стаття-рецензія, написана з приводу першої збірки поета, з'явилась в одній з книжок «Киевской старины» під назвою «Знамение времени». Народництво озброювалось проти модернізму. Стаття-памфлет була складена темпераментно й гостро. Критик не уникав брутальности. Проти поезії, що він її сприймав як небезпечну погрозу для народу, він скеровував різкі випади й не шкодував дошкульних закидів, що межували з образою. Він плямував, ганьбив, обвинувачував.

Наївний реалізм і побутовництво керували критиком протягом цілого його життя. Перед революцією й після революції, коли він почав відігравати ролю представника нації і взяв на себе відповідальність за долю багатьох інших.

В своїй статті критик обвинувачував Арсена Петровича, а разом з ним і всю групу модерністів, у тому, що, вони не знають української мови. З цього він починав, з гріхів проти мови, з злочинів проти духа народньої мови і на цьому ґрунтувався. До цього він прилучив також обвинувачення в моральному розкладництві, в ідейній безпринципності, в замахах і злочинах проти слова й духу, проти сумління українського народу. Усе це було не дуже проникливо й не дуже тонко, але в кожнім разі послідовно.

Стаття мала епіграф, взятий з Шевченка: «І на сторожі коло них поставлю слово!» Критик уважав себе за вратаря, поставленого на варту при вході до храма народу й його мови.

Він був до кінця послідовний в розкритті своїх тверджень, цей критик.

Народ він розглядав як мовну єдність. Він ототожнював народ і мову. Він виходив з тези: «Народ це його мова!» Це лягло в основу ідеологічної доктрини, що він її проповідував, визначило її зміст і обсяг, програму дій, спосіб політичної акції. Мова ставала основою догми; складання словника живої мови, писання статтей для часопису, видавання граматок і граматик, популярних книжочок для народу — провідною засадою цілої суспільної діяльности. Це призводило до аматорства в галузі мовознавчих студій, а суспільну акцію позбавляло її основного мірила — свідомости маштабів, але це його не обходило. Він волів очолювати як перші, так і другу, фахові наукові студії й політику, хоч для перших йому бракувало підготовки й знань, а для другої характеру.

Бути політичним діячем — бути провидцем. Мати в собі щось з пророка. Він же був лише емпірик. Він не мав потрібної широти круговиду. В спробі модерністів надати українській мові художньої ваги, а естетичні цінності висунути на перший плян він побачив небезпечний для українства ухил, замах на громадську доброчинність взагалі і на людську мораль зокрема.

«Підкреслюємо, — зазначив він у своїй статті в «Киевской старине», про яку я згадував, — не самоствердження літератури, а самоствердження мільйонового народу, в якому література мусить мати допоміжну ролю як засіб цього ствердження, якщо вона хоче бути українською літературою». Модерністи, які не хотіли писати так, як Борис Грінченко, ставили себе, тим самим, на його думку, поза українською літературою.

Модернізація поезії?.. Поезія, що розриває з народництвом?.. Хибний шлях, шкідливі тенденції. Не-твор-чість, труп творчости, сморід розкладу, падло псів.

Критик захищав внутрішню самозамкненість покликання, автаркію письменства, хуторянський ізоляціонізм, село в його відрубній самодостатності. Бачив призначення інтеліґенції в освітній діяльності на користь народу. Виявляв нехіть до письменства, що зображує не своє, а чуже, і з різким гнівом напав на поета, що,