Читати книгу - "Історія однієї істерії"

— Тепер рекомендую всім заспокоїтися та раз і назавжди засвоїти: нас шукають.

— Більше того, — хрипко повідомила Алла, що нарешті опанувала себе, — нас уже знайшли. А користі?

— Відставити паніку! — голос мій пролунав не так бадьоро, як хотілося б. — На те ми й люди, щоб перемагати механізми. Відповідайте на мої запитання виразно й оптимістично. Я буду збирати вихідну інформацію. Ви знайшли, звідкіля керується цей замок? Намагалися підібрати код, про який ти, Ларо, розповідала?

— Не знайшли, — зітхнула Лариса. — Боюся, що його розмістили десь у недоступному для нас, бранців, місці.

— А якщо досліджувати наші фотоелементи? Що ми про них знаємо?

— Вони вмонтовані в стіни. Активізуються тільки у тому випадку, якщо двері, котрі щойно проминула жертва, будуть щільно причинені, а попередні замкнені. Для перших дверей ми вважаємо попередніми треті. Я ж пояснювала, — Лариса нервово намотувала на вказівний палець хвостик волосся, що за відсутності догляду став куцим і сіруватим.

— А може, пошкодити датчики? — якщо відверто — це було єдине, що я вміла робити з технікою. — Зламаємо, розіб’ємо, висмикнемо. Влаштуємо яке-небудь замкнення… Виб’ємо пробки по всьому будинку й змусимо їх звернути на нас увагу… А може, система збожеволіє і сама відчинить нам двері?

— А може, образиться й вибухне. Чи заблокує замки навіки… Лізти в електрику, не знаючись на цьому — суще самогубство.

Алла сиділа з ногами на великому табуреті й курила. З усього було видно, що дівчатка вже обжили цю територію. У дальній частині підвалу з-за стелажів із консервами визирала розкладачка. З якихось дощок було змайстровано стіл, накритий газетами. Під ним на підлозі дивувала своєю недоречністю електроплитка.

— Цей Хомутов непогано підготувався до прийому гостей, — Лариса простежила за моїм поглядом. — Залишив тут купу необхідних речей. Навіть ковдру теплу. Хоча тут спекотно. Одним словом, турботливий маніяк трапився. Лагідний. Тільки ось води вже нема. Ми сьогодні розсолом умивалися. І картопля, до речі, скоро скінчиться. Зате компотів, варення, солінь… Хоч магазин відкривай, тільки ось продавати нема кому.

— Нічого, — замислено прохрипіла Алла. Здається, дівчинка була зовсім застуджена. — Ось незабаром перекочує сюди вся наша трупа та вся розшукова бригада ментів у повному складі… Відразу буде з ким ринкові стосунки встановлювати. А що? Привласнимо собі всі продукти на правах першовідкривачів, і почнуть новоприбулі на нас працювати.

— Ага, — тужливо підхопила Лариса, — ремонт нам тут зроблять… Віконце продовбають…

Ні. Всі ці неконструктивні розмови були тут зовсім ні до чого.

— Яке віконце? — я вирішила негайно раціоналізувати поточні діалоги.

— Наше улюблене, — виважено промовила Алла. — Воно тут єдине, тому не помилитеся. Лар, ти б показала, чи що, гості наші володіння. Я поки докурю…

— Егоїстка ти, Алко, все-таки, — тяжко зітхнула Лариса. — Просиш тебе просиш не курити тут. Мені вже в очах ріже від твого диму.

— Ну, я ж не винна, що в нас лампа тільки тут! А в темряві мені курити незатишно…

— Черства, егоїстична тварина! Якби ти не була такою коровою, я б тебе на правах старшої по терміну відсиджування дідовщиною зацькувала!

— Не сумніваюся. Тому всіляко твоє здоров’я і підриваю. Кволенька ти не така шкідлива! Добре, домовилися ж не сваритись. Відчепися зі своїми претензіями.

— Я з тобою скоро збожеволію!

— То ще ти інших не бачила, — незлобливо захихотіла Алла й раптом зовсім перетворилася. Посміхаючись, ця дівчина з насупленої хуліганки перетворювалася на дивовижно чарівну дівчину. — У нашій общазі я вважаюсь янголом.

Усе зрозуміло, Лариса вперше зіштовхнулася з такою проблемою, як проживання з кимось на одній житлоплощі, й Аллина поведінка здалася їй жахливою дикістю.

— Насправді Алка гарна, — замість очікуваних скарг на співкамерницю, пошепки повідомляла мені Лариса, поки ми навпомацки пробиралися довжелезним прямим рукавом підвалу. — Вона мене, знаєте, як увесь це час підтримувала? Тобто, звідтоді, як ми помирилися. Спочатку вона зі мною цілу вічність не розмовляла. А потім я її розбуркала. Ми все з’ясували. І тут Алла взялася до справи. Облаштовувати приміщення почала. Мене зарядку ранками робити примушує… Загалом, від депресії рятує. Вона — молодець. Це сьогодні в неї просто нерви здали. Вона мені все не вірила про систему трьох дверей. Усе думала, якщо ці двері відчинити, то попередні, як і були, незамкненими виявляться. Ось від розчарування і розревлася. До речі, це Алла придумала сигналізацію з банок поставити. Молодець, правда ж? Адже, якби не банки під дверима, ми б вашого приходу не помітили. І про двері не зуміли б попередити. Правда, що користі з цих дверей?

Стелажі скінчилися, й приміщення поширшало. Доводилося пригинатись — під стелею проходили труби. У цій частині підвалу було дуже вогко.

— Ось і вся наша територія, — промовила нарешті Лариса. — Ми спочатку боялися, сиділи тільки біля входу. А тепер тут уже кожен міліметр знаємо. Не переживайте. Пацюків у нас нема.

Ледь я зачула цю заяву, як відразу почала переживати. До цього про пацюків якось не замислювалася. А тепер… Раптом дівчатка їх просто не помітили?

— А ось і наше віконце, — Лариса задерла голову догори. Високо над трубами ледь виднілося наполовину розбите невеличке віконце, засунуте знадвору чимось, що прилягало не надто щільно. Крізь бічну шпарину між рамою і цим «чимось» до підвалу пробивалося справжнє денне світло. — Ми там уже все облазили. Вікно не відчиняється. Ця жерсть на ньому дуже груба. Ми крізь розбиту шибку руки простромляли й мацали його. Знизу, здається, на петлях тримається, їх нам нічим не відірвати. А згори, напевне, взагалі приварене. Кричати в нього марно. Алка он зовсім голос зірвала…

Цієї миті на мене обвалився оглушливий гуркіт. Ми з Ларисою синхронно втягли голови в плечі й замружилися.

— Не бійтеся, це трамвай! — тонкий Ларисин голосок ледь пробивався крізь могутню звукову завісу. — Він тут дуже часто ходить. Я все ніяк звикнути не можу. Лякаюсь, як маленька…

Я раптом подумала,