Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Стяг із людської шкіри. Багряне світло безлічі фар.
Обмаль стрічок, а, крім того, Машинка вичікувала, коли зможе стріляти впритул.
Вона просто вичікувала.
Я склала крила. Я встигла.
Тепер ми могли померти удвох.
Я опустилася на розкришений Машинами-Монстрами асфальт і погукала:
— Агов! — я дала можливість Мутантам побачити мене.
— Куди ж ви? — гукала я. — Адже вас послано вбити мене!
— Вітаю, Крихітко! — Машинка говорила до мене через Мутантів, які відділяли нас.
— Вітаю, Машинко!
— Повернулася, щоб померти?
— Щось таке, — гукнула я. — То що ж, багаторукі, вам-бо велено починати з мене?
«А й справді», — кивнув Головний Мутант.
Сигара по колу.
«Розворот — і знищити її».
І знову дві миті очікування. Якраз досить для того, щоб я могла натішитися.
Чим? А тим, що трапиться через мить.
— Ви готові? — спитала я.
Я бачила, що вони готові.
— Тоді знайомтесь! Це мої друзі — Роботи!
Випалюючи все довкіл, нестерпно-біле електричне світло.
Вони встигли.
Вони все-таки мали слушність. Померти ні за цапову душу — навіщо?
Вони працювали цілий день та цілу ніч і склали велетенську бойову башту. Не меншу за їхній вантажний літак. І тепер вона стояла позад мене, така величезна, що мутанти враз стали схожі на збіговисько потворних карликів.
— Хто кого здивував? — спитала Крихітка.
— Здається, що ти — їх. — мовив Войовий Робот, котрий зупинився поряд зі мною та назвав себе «П’ять».
Він махнув залізною рукою, і сто кулеметів за сім з половиною секунд…
— То здрастуй, Машинко.
— Що-що, а це ти вмієш, — сказала вона.
— Так вийшло, — я намагалася бути стриманою.
Але ця моя стриманість була надто потішною.
Розділ 21Я познайомила людей, Котрі Почали Усе Спочатку, з Роботами, які займалися тим, що й колись.
— Ви залишаєтеся з нами? — спитала я.
— Не знаю, — відповів Мисливець П’ять.
— Я прошу тебе.
— Але я не знаю.
Ті, Котрі Почали Усе Спочатку. Найдобріші з усіх людей, яких я тільки знала.
— Ми відбудуємо все заново, — немовби вибачалися перед Роботами. — І там на пагорбах ростимуть квіти. А на отих горах цвістиме вереск.
— Ми зведемо для вас будинки.
— Якщо вам захочеться лишитися.
Вони нагодували Роботів вечерею.
Здивовані Роботи. Перша в їхньому житті вечеря. Тендітні дерев’яні виделки в їхніх залізних руках.
Вони посадовили їх у першому ряду свого Спільного Дому, і маленькі дітки показували їм виставу про те, як солдати повернулися з війни.
Кожного Робота запросили до одного з Білих Будинків, і вони ночували там. А вранці жінки приготували для них молоко, мед та вінки з польових трав.
Жоден городянин не докладав ніяких зусиль, аби залишити їх. Вони просто вміли любити. І вони просто любили Роботів. А їхня любов була така потрібна Роботам.
— Ми залишаємося, — сказав мені Мисливець П’ять. — Ми житимемо з ними і захищатимемо їх.
— Назавжди? — спитала я.
— Допоки в цьому буде потреба.
— Дякую, — сказала я.
Я знала, що так буде.
Недаремно давали обіцянку Ті, Котрі Ніколи Не Беруть Своїх Обіцянок Назад.
— Ти теж залишаєшся? — спитала я Машинку.
— Ні.
— Але ж тут рай.
— Мій рай — на Асфальтових Полях. Я пастиму Старі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Янголятко в кутих черевиках. Книга друга», після закриття браузера.