Читати книгу - "У череві дракона"

— Даруйте, не можу.

— Як хочете. Вільному — воля…

Тремтячою рукою піднесла чарку до рота і, закинувши назад голову, випила до дна. Мирон Сидорович мимоволі завважив, що в чарці було десь, мабуть, грамів вісімдесят. Взявши помідор тонкими пальцями з подагричними витовщеннями в суглобах, висмоктала з нього сік.

— Ви з Мирославою вже дожили до срібного весілля? — витерши зморщені губи серветкою, непослідовно запитала Марія Капітонівна. — О-о, даруйте! Безглузде запитання. Вам би тоді належало взяти шлюб у п’ятнадцять років. А ми з Андрієм вже відсвяткували своє срібне… І знову верзу дурницю — ніби ви не знаєте…

Це була механічна балаканина — відчувалося, що її увага прикована до карафки; Марія Капітонівна випила іще чарку. Лише відтак у неї зникло напруження, на щоках проступила бузкова барва, ніс загострився й також зробився бузковим.

Вона дістала із книжкової шафи доволі заяложений альбом, схожий на ті, які можна бачити в робітничих сім’ях або у сім’ї двірника. Розгорнувши на першій сторінці, подала Гриві.

— Ану чи впізнаєте?..

Фото було невиразне — поруділо від часу; проте легко було впізнати слабосилий «Фордзончик», заокеанський тракторець, що, приторохтівши в степові села наприкінці двадцятих років, здавався нечистою силою: ніхто його не тягне — ні воли, ні коні, а колеса самі крутяться, лише смердючим димом від них тхне. І то була неабияка відвага — отак видертися на його металеве сидіння, щоб, опанувавши кермо і важелі, впрягти в небаченого плуга, якого й кілька пар волів не потягнуть. Упівоберта на металевому сидінні височіла постать чубатого парубка в шкірянці, він тягнувся рукою до прапора, який подавала дівчина в українському національному вбранні. На прапорі було вишито: «Колгосп „Червона бджола“». Мирон Сидорович мимоволі усміхнувся — він чув, нібито в тогочасній Одесі була промислова артіль «Червона синька»; на цьому тлі «Червона бджола» виглядала цілком прийнятно.

— Впізнаєте? — запитала Марія Капітонівна, поклавши холодні, немічні пальці на його руку. — Це ж ми з Андрієм. Невдовзі після весілля. Він тоді сільський комсомол очолював. Ох, я вам скажу…

— Молодість, — невиразно, як і саме оте фото, зауважив Мирон Сидорович.

— Е-е, не тільки. Але не будемо про це говорити.

Тим часом до кімнати увійшли Мирослава й Андрій Данилович. Він був зодягнений у тренувальний костюм із тонкого руна, світло-синій, з трьома білими лініями, що починалися від шиї, збігали по плечах і завершувалися білими лампасами на штанях, трохи підважених у поясі невеликим черевом. Рідке попелясте волосся було мокре, з нього скотилося кілька крапель на щоки. В’яла шкіра на шиї робила його схожим на індика — принаймні отією плюсклою шиєю. А можливо, що й манерою триматися, чого поки що не бажав помічати Грива.

Зате Мирослава виглядала павою: вона була зодягнена в кімоно, його золотаві поли переливалися всіма кольорами веселки — колір залежав від пози, оберту, руху. На відміну від Андрія Даниловича, волосся в неї було сухе, воно вільно спадало на плечі, вдало гармонуючи із золотавим тоном розкішного кімоно. В очах теж було щось від золота, якщо його притемнити сутінками; великі білки висвічували з душі жіночу втіху, яка народжується в коханні. А проте було в цьому погляді щось понад кохання — можливо, вдоволення долею, добробутом чи, може, схиляння перед власною особою. Простіше кажучи, Мирослава почувалася королевою. Єдине, що не відповідало цій ролі, — відсутність слуги, котрому належало нести купальні знадоби, — рушники, блакитну гумову шапочку та мокрий купальник Мирослава принесла сама. Мирон, мимоволі замилувавшись дружиною, був спантеличений тим, що Марія Капітонівна чомусь сказала неправду: вони повернулися не з ресторану, а з плавального басейну. Звісно, вона не могла не помітити, куди вони збираються, — треба було прихопити відповідні речі. А проте Мирон Сидорович був не в такому стані, щоб спинятися думкою на цій незначній події.

Зате Марію Капітонівну щось несподівано збурило: вона демонстративно налила іще чарку й вихилила до дна. Проникливий спостерігач у цій промовистій сцені легко б розгадав причину збурення: воно походило не так від того, що вродлива, налита соками Мирослава хизувалася перед її чоловіком своїми принадами, а головно від того, що сама Марія Капітонівна давно втратила будь-яку принадливість і добре це розуміла. Розуміла вона й інше: вже не рік і не два Андрій Данилович дружив з родиною Гриви далеко не безкорисливо; це було життя втрьох, а вона стояла осторонь, виконуючи роль маскувального куща. Вона терпіла, бо могло бути й гірше: уже не просто банальний адюльтер, а повна катастрофа. Інколи її дратувала недогадливість Мирона Сидоровича, кортіло навіть підказати, але спиняла думка: що з того вийде? Якби Грива сам докумекав, без її участі, — це було б на користь, а найменше підозріння, що вона йому нашептала гірку правду, надовго (якщо не назавжди) посварило б її з Андрієм Даниловичем. І тоді життя стане зовсім нестерпним.

Андрій Данилович метнув гнівний і водночас заклопотаний погляд на дружину, вона його вловила й заметушилася:

— Не дивись на мене так. Я піду, піду…

Спершу хотіла прибрати на столі, потім махнула рукою і, плутаючись у шароварах, вичовгала з кімнати. Всі троє мусили вдавати, що, власне, нічого не сталося — таке, мовляв, можливе в кожній родині.

Тим часом Мирослава підійшла до чоловіка, пригорнула його голову до грудей — якось по-материнському, не без навмисності.

— Додому заходив? Тобі Сергійко сказав, що я дзвонила?

— Подзвони зараз. Рано він у нас повну свободу отримав.

— Не хвилюйся. Я із басейну телефонувала. Він за уроками сидить.

Андрій Данилович подався на кухню, приніс до каміна оберемок березових дров. Коли вони розгорілися, вимкнув світло і поставив на радіолу платівку з ноктюрнами Дебюссі. Мирослава й господар усілися в кріслах біля каміна, а Мирон Сидорович лишився за столом.

Було в цьому щось театральне — штучне створення затишку, інтимності. А проте невдовзі Грива піддався чарам мерехтливого освітлення, що було озвучене витонченою мелодією. Кутки кімнати лишалися темними, на обличчях його друга й дружини час від часу з’являлося