Читати книгу - "Первісна. Дорога на Тір Мінеган"

class="book">Наступні кілька хвилин Бренан намагався тримати в руках усі нитки розмови, щоб не дозволити Фіннелі знову зісковзнути на цю дражливу тему. Потім до них підійшли Шайна, Етне та ще троє відьом, які явно виказували бажання поговорити з однією лише Ґвен. Бренан тільки зрадів цьому й негайно запропонував Фіннелі своє товариство.

— Це дуже мило з твого боку, — охоче погодилася вона. — Я саме збиралася подихати свіжим повітрям. — І звернулась до Ронвен, що скромно стояла осторонь: — Золотко, на сьогодні з тебе досить. Можеш піти нагору й відпочити. Тільки не думай засинати, мені ти ще потрібна.

Здавалося, Ронвен тільки й чекала цих слів. Вона полегшено зітхнула і, невміло притримуючи спідниці, подалася до сходів. А Фіннела схопила Бренана під руку й потягла через залу та їдальню до дверей, що вели на просторе заднє подвір’я — яке, на відміну від переднього, де розгулювали гості й вешталися слуги, було безлюдним. Чи то пак, майже безлюдним — по інший його бік, біля самого ставка, виднілась у сутінках тендітна дівоча постать.

— Це Ейрін, — повідомив Бренан, на секунду викликавши маґічний зір і побачивши сяйво, яке випромінювала її Іскра.

— От і добре! — сказала Фіннела. — Ходімо до неї, розкажемо про вас із Ґвен. Мабуть, вона ще нічого не чула.

— Гаразд, тільки зажди хвильку, — промовив Бренан, не рушивши з місця. — Спершу я маю до тебе одне прохання.

— Яке?

— Ти мало не проговорилася про… ну, про те, що я казав, коли Ґвен була поранена. А ти ж обіцяла Шайні мовчати.

— Так, обіцяла. Але тепер це не має значення, бо ви заручилися… Ох! — Фіннелині очі зблиснули в присмерку: це вона так рвучко скинула голову, що в її очах на коротку мить промайнуло відображення освітленого вікна. — То ти не сказав їй нічогісінько? Не сказав тих чудових, тих чарівних слів? Ви просто вирішили побратись, і квит?

Бренан ніяково відвів погляд і спрямував його на Ейрін, що так і стояла непорушно біля ставка.

— Ну… власне… не сказав. Ми просто домовилися, що одружимось.

Фіннела розчаровано зітхнула.

— Це так прозаїчно… І неправильно. Геть неправильно. Ти ж мусив стати перед нею навколішки, освідчитись у коханні, попросити її руки… Отак це робиться, бовдуре лахлінський! — Вона аж розсердилася. — Саме цього чекала від тебе Ґвен. А ти… просто домовився з нею! Ти навіть не уявляєш, як образив її! Бідолашна, мабуть, була у відчаї… Це треба негайно виправити!

— Фіннело…

— І не заперечуй, — затялась вона на своєму. — Цього не можна так залишати. От закінчиться вечірка, ти підеш до Ґвен і зробиш усе, як належить. Я навчу тебе, що треба казати, раз ти такий затурканий, такий…

— Фіннело, стривай! — Бренан міцно вхопив дівчину за плечі, щоб бодай трохи вгамувати її запал. — Прошу тебе, дуже прошу, не втручайся в наші стосунки. У нас із Ґвен усе йде добре… так добре, як тільки це можливо. Зрозумій, нарешті, що річ не в мені, не в тому, що я лахлінський бовдур. Гадаєш, я б не хотів учинити так, як ти говорила? І навколішки стати, і освідчитись, і попросити руки… Та я б радо це зробив — але Ґвен до цього не готова.

Фіннела розгублено закліпала очима.

— Як не готова? Ви ж заручилися.

— Атож, заручилися. Ґвен готова до заручин. Може, навіть готова до весілля. Та ще не готова почути, що я кохаю її, бо не знає, як тоді повестися, що мені відповісти. Вона ж колишня відьма, збагни це. Її виховували інакше, ніж нас. Ґвен від самого малечку навчали, що кохання не для неї, що це небезпечне та згубне почуття. Ця наука так укорінилась у ній, що навіть зараз, плануючи наше подружнє життя, вона може говорити про кохання лише в майбутньому часі. Про те, як ми обоє чекаємо його і як нам буде добре, коли воно нарешті прийде.

Фіннела знову зітнула — тепер уже співчутливо.

— Даруй, Бренане. Це не ти бовдур, це я дурепа. Мала б і сама второпати, що з Ґвен усе непросто. Вона досі тримається, як справжня відьма, а що там коїться в її голові… важко й уявити. Але я вірю, що все владнається. Не може не владнатися. Ви ж така гарна пара, вам просто призначено бути разом. Я певна, ви подолаєте всі труднощі.

— Я теж на це сподіваюся.

— Тим більше, — раптом додала Фіннела, — що про кохання Ґвен знає не з чуток. І якщо на світі є хлопець, якого вона здатна покохати, то це саме ти. Адже ти такий схожий на Шайну… — Тут вона зойкнула і швиденько затулила долонями почервоніле від сорому обличчя. — Ой, що я верзу!.. Пробач, Бренане, пробач, будь ласка. Я… я не дурна, я лиха, я така лиха!.. Як я тільки могла?..

Фіннела розвернулася і, вся знітившись, прожогом забігла до будинку. Бренан лише провів її поглядом, відчуваючи, як і його щоки паленіють від збентеження.

Утім, щойно почуте не стало для нього новиною. Про стосунки, що пов’язували Ґвен із Шайною, він здогадався ще місяць тому — як з тонких, дуже делікатних натяків Ліама, так і з розповідей Ґвен. Певна річ, вона ні словом про це не згадувала, однак сам її тон, коли мова заходила про Шайну, говорив сам за себе. Зрештою Бренан наважився відверто розпитати про все Ліама, а той, недбало стенувши плечима, сказав: „Так вона ж тоді була відьмою. Це ніби в попередньому житті…“

Зустрівшись із сестрою, Бренан швидко переконався, що Шайна не має жодних претензій на Ґвен, навпаки — щиро вболіває за нього. Та й поведінка самої Ґвен свідчила, що для неї це залишилось у минулому, і якщо попервах Бренан ще почував якусь настороженість (не ревнощі, ні), то незабаром заспокоївся. Просто викинув усе це з голови і намагався не згадувати.

Проте Фіннела йому нагадала. І це в жодному разі не