Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

— Вірний тост! — підтримав Ястребов і підняв свою чарку. — Але поясніть мені спершу, що у вас за особлива справа в місті… Адже ми теж зволікати не збираємося.

— Це зрозуміло. — Громов наліг грудьми на край стола і присунувся ближче до Ястребова: — Нам, бачте, достеменно відомо, що гітлерівці збираються вивезти з міста все, що можна поставити на колеса, і забрати всіх, хто здатний працювати. Добре було б перешкодити цьому, га? Як ви думаєте?

— Так само, як і ви, — посміхаючись, відповів Ястребов. — Мушу признатися, що і в нас з товаришем Стременним є деякі відомості про це… Ну, і свої міркування, природно…

— Природно! — підхопив Громов. — Ви вже мені даруйте, товаришу Ястребов, ми з Сергієм Пилиповичем люди не військові, цивільні, а дорогою сюди теж різні оперативні завдання вирішували… От, думаємо, якби пощастило швидко обійти місто і перетнути дорогу на захід, то вони опинилися б наче в мішку. Не знали б тоді, як вискочити живими…

— Придумано непогано, — сказав Ястребов, — коли б наше завдання вичерпувалося взяттям міста. Але, на жаль, це лише перша його частина. Основні труднощі чекають нас попереду. Кілометрів за п'ятдесят на захід від міста гітлерівці побудували укріп-район. — Він зустрів запитальний погляд Громова і кивнув головою. — Зараз поясню. — Його маленька, сухувата, міцна рука звичним рухом взяла олівець. — Розрахунок противника такий: в разі нашого прориву на Білгород — зупинити наступ ось тут, кілометрів за сімдесят на схід. За даними, які в нас є, укріплення побудовані досить надійно — доти, надовбні, протитанкові рови, мінні поля, колючий дріт… Словом, все, що належить. Польові дороги і шосе прострілюються багатошаровим вогнем… «Попрацювати» нам доведеться чимало. — Ястребов заклопотано постукав олівцем по столу. — Зверніть увагу, що місце для району вибрано не випадково… Гітлерівське командування прагне перекрити вузол доріг і примусити нас іти занесеними снігом полями. А поля в цьому районі, як ви знаєте, густо порізані балками, ярами, на горбах розкидані ліски. Місцевість дуже зручна для оборони… — Ястребов помовчав — Так, нам є про що думати…

— Дійсно, справа серйозна, — сказав Громов. — Та коли ви знаєте, що існує укріпрайон, то, мабуть, у вас є і дані про нього.

— Звичайно, ми знаємо досить багато, — погодився Ястребов, — але треба знати ще більше. Уявляєте, скільки ми сил, а головне, людей збережемо, якщо братимемо укріп-район, маючи в своєму розпорядженні всі дані. Можу вам сказати, товариші, лише одне: зробимо все, що в наших силах, і навіть більше. Дивізія діятиме згідно плану командування. Природно, що і в наших інтересах визволити місто якомога швидше. Отже, будемо сподіватися швидкого завершення операції! В місті нас вже чекають!..

Морозов уважно слухав, його кругле обличчя стало зосередженим.

— Так, — мовив він, — наше підпілля серйозно попрацювало! Як жаль, що багатьох вже не побачу! Загинули… Ось недавно — партизани радирували — убито в бою одну дуже хорошу людину. Керував підпіллям… До речі, товаришу Стременний, ваш однофамілець… Можливо, ви навіть його знали?

Стременний зблід і важко сперся руками на стіл.

— Стременні в місті були тільки ми одні, — промовив він. — Тільки наша сім'я!..

Морозов розгублено глянув на Громова.

— Артеме Даниловичу, може, я переплутав прізвище?

— Його звали Геннадієм Андрійовичем, — сказав Громов.

Підполковник повільно звівся, провів рукою по голові, наче пригладжуючи волосся, і, відійшовши в куток, довго стояв одвернувшись…

Через п'ятнадцять хвилин Сергушкін провів гостей у сусідній бліндаж. Тільки-но вони вийшли, як знову грюкнули двері, і по сходах униз швидко спустився начальник особливого відділу дивізії майор Воронцов, його кругле, рум'яне від морозу обличчя було схвильованим. Він зупинився посеред бліндажа і кілька секунд дивився кудись у куток, мружачись від яскравого світла.

Стременний присунув табуретку:

— Сідайте, товаришу Воронцов!

Воронцов досадливо махнув рукою, зняв шапку і сів.

— Ось що, товариші, — сказав він, дивлячись то на Ястребова, то на Стременного, — годину тому лінію фронту перейшов один наш підпільник, Микита Борзов. Коли він наближався до наших позицій, німці його обстріляли і смертельно поранили… Я встиг з ним поговорити. Він повідомив, що вчора вночі гестапо розстріляло в місті п'ятьох товаришів. Видно, якась падлюка їх зрадила.

Ястребов похмуро дивився на Воронцова з-під густих брів.

— І ніяких подробиць? Ніякої підозри? — швидко запитав він.

— Ніяких… Хто зрадив, так і не встановлено.

Стременний рвучко підвівся:

— Але хоч які-небудь дані у Борзова були?

Воронцов розвів руками:

— Ні. Він не міг сказати нічого певного.

Всі троє помовчали.

Потім Воронцов устав, одягнув шапку і швидко вийшов.

Коли командир дивізії і начальник штабу залишилися удвох, Ястребов знову розклав карту на столі і став віддавати останні розпорядження…

Рівно о шостій нуль-нуль ударив перший залп з десятків гармат.

Події розвивалися навальніше, ніж сподівався сам Ястребов. Добре пристріляна артилерія в перші ж хвилини подавила вогневі точки ворога, зруйнувала бліндажі і укриття, в яких ховалися мінометники, порушила систему зв'язку між ворожими підрозділами. Гітлерівці, захоплені зненацька, намагалися відстрілюватись, але інтенсивний вогонь дивізійної, армійської і фронтової артилерії не давав їм підвести голову. З'явилися «іли» і «петлякови», на ворога полетіли бомби. А коли «катюші», замасковані в шелюгах, подали і свій голос, передній край оборони противника замовк остаточно.

Мінери швидко зробили свою справу, і перші танки, ламаючи гусеницями лід, вдерлися на правий берег і поповзли вгору, здіймаючи снігові вихори і залишаючи за собою широку колію, якою одразу ж рушила піхота.

Через півгодини солдати вже вели бій у глибині оборони противника. Вони тіснили його все далі від берега, і гітлерівці стали безладно відступати по шосе в напрямку міста О., де перебував їх штаб і де вони сподівалися зачепитись.

Але в цей час один з танкових батальйонів, зробивши обхідний маневр, проник у тил відступаючих німецьких частин. Відчувши небезпеку повного оточення, німці змінили напрямок і, не дійшовши двадцяти кілометрів до міста О., круто повернули на захід, сподіваючись уникнути дальшого переслідування.