Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

Гітлерівці відступали просто по засніженому полю, кидаючи все, що не може взяти з собою людина. На шосе стояли підбиті автобуси, гармати, міномети, купами валялися снаряди у футлярах, плетених з рисової соломи.

Ворожі штаби, розташовані у місті О., охопила паніка. Чемодани летіли в машини, їхні власники майже на ходу вскакували слідом за ними і мчали вперед по шосе, поки ще можна було проїхати. Частини, залишені для прикриття відступаючих військ, швидко займали позиції вздовж північно-східної околиці міста. Але солдати вже були деморалізовані повідомленнями про прорив фронту і думали не стільки про оборону, скільки про власне життя.

О десятій годині ранку на підступах до міста з'явилися перші радянські танки і почався запеклий бій на коротких дистанціях.

Полковник Ястребов розташував свій командний пункт в густому чагарнику, на схилі горба, звідки добре було видно і поле бою, і околиці міста.

Поруч з ним на командному пункті перебували Морозов і Громов. Вони спостерігали в стереотруби, як танки, шматуючи гусеницями дротяні загородження, «прасували» ворожі окопи, як наша піхота під прикриттям танків підбиралася все ближче й ближче до міста. За останні кілька годин Ястребов помітив у голови міськради нові риси, йому сподобалося, що Морозов і тут, під артилерійським вогнем, залишається так само незворушно спокійним, як і в жарко натопленому бліндажі під трьома накатами товстих колод.

А в цей час Морозов крізь бінокль пильно вдивлявся в далекі будинки, башти, руїни висадженого в повітря залізничного мосту. Наближався час, коли вони з Громовим ввійдуть у місто, де на них чекає велика і важка робота. Він думав про те, як нагодувати, одягнути, забезпечити дровами всіх цих людей, котрі чекають їх у місті і котрі стільки витерпіли за цей час. Бо що там не кажи, дивізія Ястребова зробить свою справу і рушить далі, а вони залишаться…

Рівно о другій годині дня, або, кажучи мовою воєнного зведення, о чотирнадцятій нуль-нуль, місто було повністю визволене. На околиці затихли останні постріли, і полковник Ястребов, розташувавшись у невеликому, майже не ушкодженому особняку на центральній вулиці, доповідав телефоном командуючому армією, що наказ дивізія виконала: місто визволено.

Досить було побіжного погляду, щоб побачити, якої величезної шкоди завдали гітлерівці місту. Найкращі будинки вони знищили —. висадили в повітря або спалили. Біла будівля міського театру, колись яскраво освітлена вечорами, чорніла впадинами вікон, за якими виднілися купи обгорілої цегли і химерно покручених залізних балок; великий, на два прольоти, залізничний міст, підірваний в центрі вибухівкою, впав у річку, і здалеку здавалося, що дві величезні тварини з круглими слоновими спинами, спершись на кам'яні стояки задніми ногами і опустивши передні у воду, п'ють і ніяк не можуть напитися. На горбі за містом височіли темні обриси зруйнованого елеватора, схожого на старовинну фортецю після жорстокого штурму. Лежали в руїнах і будинок вокзалу, і червона цегляна водокачка, і електростанція.

Важкою втратою для міста було також зникнення найкращих картин з музею.

Коли Морозов дізнався, що до вчорашнього дня картини ще були на місці, він крякнув від досади, і обличчя його потемніло.

— Подумати тільки — перед самим носом вивезли, мерзотники!.. — пробурчав він.

Громов і в ці важкі хвилини залишався жвавим, рухливим.

Відтоді, як вони з Морозовим опинилися на вулицях міста, їх весь час оточували люди — всім хотілося знати, що відбувається в Москві, в країні, на фронтах… Громов ледве встигав відповідати на запитання, потискувати руки, втішати, заспокоювати і в свою чергу розпитувати без кінця, йому хотілося знати все, що стосувалося міста, — як тут жили люди, що зруйнували гітлерівці і що не встигли зруйнувати; чи збереглися найбільші підприємства міста — завод сільськогосподарських машин, текстильна фабрика і вагоноремонтні майстерні. І хоч все вже було відомо, і на душі лежав смуток, йому хотілося швидше сісти в машину, щоб на власні очі побачити, яке становище в місті, зрозуміти, з чого починати відбудову.

Було вирішено, що вони оглянуть місто разом із Стременним, а він все ще не з'являвся. Він мав розмістити своє штабне господарство, встановити зв'язок з командуванням армії, з сусідами і своїми полками, дати вказівки про охорону міста, призначити коменданта…

Нарешті, коли Морозов запропонував уже зайти в будинок і погрітися, Стременний вийшов на вулицю, застібаючи на ходу кожушок…

Стременний сидів поруч із шофером, важко спершись ліктями на коліна і подавшись уперед. Він уважно вдивлявся в знайомі з дитинства будинки, в дерев'яні паркани, в дерева міського скверу, що височіли над низькою чавунною огорожею з піками, схожими на гарпуни, і важким орнаментом з лаврового листя. За старовинною легендою, цю огорожу було відлито ще за Катерини II на уральських демидівських заводах.

Позаду Стременного сиділи Морозов і Громов. Вони неголосно і заклопотано перемовлялися, але Стременний їх не чув. Так дивно було йому бачити в цьому місті, де минуло його дитинство, сліди недавнього бою, сліди важкого полону, що тривав близько року…На розі двох вулиць — Спартаківської і Карла Маркса — стояв німецький штабний автобус з вибитими вікнами і зірваними від сильного вибуху дверцятами. Автобус був пофарбований у сірий колір, а на його кузові чорний дракон витягнув у різні боки три маленькі потворні голови з рогатими коронами. Цей войовничий знак належав частині, яка ще донедавна хазяйнувала в місті. Зараз «чорні дракони» перебували вже кілометрів за п'ятдесят звідси.

Морозов перехилився через борт машини, намагаючись роздивитись, чи є що-небудь в автобусі, але всюдихід в цей час звернув за ріг і порівнявся з невеликим двоповерховим кам'яним будинком. Штукатурка на ньому облупилася, і в різних місцях виднілися старі цеглини, потемнілі від дощів і вітрів.

Багато світлих спогадів викликав у Стременного цей будинок!.. Ось тут, де зараз чорніє отвір на місці вирваних вибухом дверей, він колись, ще підлітком, довго розглядав комсомольський квиток, який вручив йому тоді секретар міськкому.

Машина виїхала на площу.

Он на розі висока червона будівля. Школа!.. Багато років працював тут батько…