Читати книгу - "Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер"

Другого дня Ронні об’їхав долину. Він заводив розмову з шукачами про їхню роботу, про ціну на золото, про життя по той бік прерії. Цілі місяці відмежовані від усього світу в долині, люди були раді послухати звістку з широкого світу. Декого Ронні запросив на чарку ввечері у Доротеї. Одне слово, на всіх справив гарне враження.

Коло одного старого шукача, що працював на займанці з сином, він затримався трохи довше. Вони добували золото в скелі, в яку впиралася їхня займанка: на превелику силу одлупували з неї уламки, кололи, товкли їх у примітивній ступці, а тоді виполіскували золото.

Ронні дивився, як цаль за цалем вони вгризалися в гору, і хитав головою.

— Це ж мука, а не заробіток, — сказав він. — Вам хоч праця окупається?

Старий поклав кайло і витер з лоба піт. Тоді стомлено глянув на чужинця.

— А що робити? — запитав він. — У піску золота не більше, а поки його виполощеш, то теж добре намучишся! Вода дорога, все дороге. В камені хоч сподіваєшся на щось натрапити.

Ронні кивнув головою і пригостив шукачів куривом. Старий повів далі.

— Нам дісталась погана займанка, та й не тільки нам. У нашому ділі треба мати щастя. Розбагатіє лише той, хто натрапить на жилу. На зиму ми поїдемо звідси, а чи вернемося весною, хтозна. Багато восени поїде звідси ні з чим.

— То чому ви не продасте займанку? — невинно спитав Ронні.

Старий добродушно засміявся, подумавши, що перед ним нетямущий новачок.

— Хто ж купить погану займанку? Люди приходять сюди добувати золото, а не тратити. Ми всі — гола сірома, підхоплена течією, і якщо вже хтось тут і нашкрябає який гріш, то вкладе його в таке діло, що дасть йому зиск. Чи ви гадаєте, що мій сусіда, як йому трохи більше пощастило, візьме собі на шию ще й мою займанку?

Ронні похитав головою. Подумавши хвильку, він сказав:

— Я собі міркую інакше. Щоб добути золото до останнього зернятка, чого ви заступами й ночовками ніколи не зробите, треба поставити промивну машину. Але на одній займанці вона не окупиться. Машина коштує гроші, транспорт теж, та й воду треба помпувати…

— Ви, може, гендляр? — перебив старий.

— Ні, — відповів Ронні, — я банкір. І я подумав собі, що, либонь, міг би вам помогти. Якби чимало шукачів продало займанки, то, очевидно, машина окупилася б. Я спитаю свого шефа. — Ронні зміряв очима займанку. — Коли б вам дали п’ять тисяч доларів, га?

— П’ять тисяч — великі гроші, — задумливо мовив старий. — Ми ще навіть трьох не наполоскали.

— Візьмете п’ять, а зоставите двадцять п’ять, тату, — неприязно озвався син.

— А якщо зосталося тільки три? — відрубав Ронні. — Хто гарантує, що їх там двадцять п’ять?

— Отже, ви таки гендляр, — мовив старий.

— Може, стану тут гендлярем, — сказав Ронні.

Він поїхав, а батько з сином почали радитись.

— Може, ти й правду кажеш, — озвався старий, — але ми ніколи не добудемо двадцять п’ять тисяч, навіть якщо вони тут є. Тепер у нас заледве три. До зими дотягнемо до чотирьох. А якби ми взяли п’ять за займанку, то мали б вісім і більше не гнули б тут горба.

— Ви вважаєте, тату, що він хоче її купити?

— Думаю, що хоче. Видно, то спритний чоловічок. Я заправлю вісім тисяч. Треба тепер не проґавити, за перші займанки вони платитимуть добре, щоб зачепитися. Багато людей надумає спродуватись, і як усі гунуть, ціна впаде.

Ронні тим часом зупинився ще коло трьох копачів і завів ту саму розмову. Цих троє мали дві займанки і працювали разом, спорудивши простеньке механічне сито. Поки двоє копали, третій стояв і важелем ворушив сито. То була каторжна праця. Обличчя в чоловіків були чорні від куряви, по них дзюрком котився піт. Той, що стояв коло важеля, вже й сам був як машина. Він не зводив очей з рудих і червоних грудочок, що танцювали в ситі. Але золото серед них не поблискувало…

Пополудні на займанках всюди почалися палкі суперечки. У долині повіяло новим вітром. Можна було одним махом дістати гроші і до того ж покласти край цій скаженій роботі. Було над чим подумати. Одначе дехто, зметикувавши, чим воно пахне, крутив носом і зневажливо кривився: це були ті, що мали великий зиск. Вони могли собі кепкувати. Проте були й серед них такі, що потайки міркували, ми не залагодити наостанці ще одну вигідну справу, дарма що мали вже повні калитки.

Увечері Ронні з Боєром сиділи й жваво обговорювали свої справи. Все йшло добре, апетит їхній чимдалі розгорявся. Вже відіслано до міста перший звіт. Тепер вони чекали тільки на випробуваних, дужих помічників. Але це не означає, що доти вони сидітимуть склавши руки. Треба було багато що підготувати. За їхнім планом, Біл Лік із ватагою мав упасти долинянам як сніг на голову, а тоді за кілька тижнів усе треба було прибрати до рук.

Боєр звелів Арчі покликати Берта Джілберта й Кудланя, і Ронні пішов з ними до салону Доротеї. Він не збирався гратись у схованки, принаймні тут! Банкір почувався впевнено.

— Покажіть, хто тут грає першу скрипку, — сказав Ронні своїм проводарям, — а тоді вшивайтеся.

Коли він з Бертом Джілбертом, що теж був тепер на видноті, йшов залою, багато гостей уважно позирали йому вслід. Кудлань плентав за ними, як злий, кусючий собака. Ронні задоволено помітив, що люди коло столів перешіптуються і кивають на нього. Він пробув у Доротеї дві години, познайомився з багатьма копачами і поговорив з тими, кого здибав уже вдень.

У цей час Бренкер теж заглянув до Доротеї зі своїм помічником Ларрі. Перед тим вони обійшли вулицю й покрутилися між наметами. Це теж стало приводом до розмов, бо шукачі вперше бачили, щоб шериф робив обхід не сам. Бренкер хвилинку постояв з Доком