Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Так казали люди. I вже не одна стара мати, маючи удочку на порi, нишком собi думає iнодi про Чiпку, а зустрiне, - вiтає гаразденько. Не одна й дiвчина зачiпає його своїми любими жартами. Та глухий i нiмий Чiпка як до вiтання матiнки, так i до жартiв доньки. У його щось iнше на умi, друге на серцi. Iнодi серед роботи, заложивши руки, вiн задумається-загадається... "Ну що ж з того?" - забувшись, спитає сам себе, - та, мов перелякавшись свого голосу, знов за роботу...
Тим часом усячина в них прибуває та прибуває... Минули й жнива. Надворi осiнню пахне. Стало людям вiльнiше.
Уп'ять пiднялась колотнеча... З крiпакiв правили викупнi. Крiпаки не хотiли платити. Давай їх худiбчину цiнувати та спродувати... Купив Чiпка в одного корову; хотiв ще коня завести, - та не знайшов до вподоби...
Яке життя, таке й товариство. Зажив тепер Чiпка з Грицьком душа в душу. Удвох часом на роботу йдуть, удвох i додому вертаються. Пiд недiлю - або Чiпка в Грицька з матiр'ю, або Грицько в Чiпки з Христею. Забув Грицько й про той вiхоть, що Чiпка був кинув... Та чи до того тепер Христi, коли в неї мала дитинка на руках?..
Христя вподобала Мотрю. "Вона така добра, така добра, як рiдна мати!" - хвалиться чоловiковi. I часто Христя пiд свято приходить до Мотрi побалакати, розважитись. Мотря й собi навiдувала не вряди-годи Христю. Як же тiй треба було на цiлий день виходити на роботу з дому, Мотря доглядала її сина Василька.
- Чому ви, матусю, свого Чiпки не ожените? - раз запитала Христя в Мотрi.
- Хiба б же я, дочко, не оженила його? Казала вже скiльки - не хоче!
- Видно, в його хтось на душi є, - та, мабуть, не посмiє сказати.
- Хто його знає. Не каже. А менi вже обридло на його бурлацьке життя дивитись! Що йому, то йому б - жiнка розважила... А то таки й менi. Вже стара, пiдтопталася, - все б таки невiстка перемiнила. Казала йому, - вказувала на вас... - "Он, кажу, бач: побралися люди, та й живуть щасливо. Чому б тобi не одружитись?.." Так i слухати не хоче... - Мотря важко зiтхнула.
- I чому я тепер, матусю, не дiвка, - смiється Христя. - От би вашому синовi й пара була!..
- I, вже, дочко! Йому, мабуть, нiяка жiнка не вгодить... тим вiн i не жениться.
Грицько й собi раз, побачивши сумного Чiпку, обiзвався:
- Чому ти. Чiпко, не одружишся?
- Хiба воно краще?
- Авжеж, краще. Жiнка привiтає, порадить, розважить...
- Кий бiс! - глухо одмовив Чiпка, та засумував ще дужче. Вiн бачив сам усе те добре. Вiн бачив Грицькове щастя... Та воно його не грiло, а ще бiльше жалю завдавало. Вiн дедалi робився усе смутнiший та смутнiший; став часто пропадати на цiлу нiч...
Жде Мотря, не дiждеться... "Мабуть, пiшов кудись погуляти, - та щоб мої очi не бачили, уха не чули... Сказано: парубок!.. А, може, назнав кого..." Подумав вона так сама собi, поголубить у серцi надiю - i безпечно лягає спати. Не хвалиться про те нiкому, навiть i Христi. Не питає й Чiпки.
Раз зважилась. Прийшов Чiпка вже свiтом, зовсiм розвиднилось. Сумний, блiдий, грiзний...
- Де ти, сину, ходиш? - питає Мотря, глядячи на його.
- Там немає, де був! - понуро одказав Чiпка й вийшов з хати по хазяйству...
Мотря тiльки плечима здвигнула. Чи не з повiйцею, бува, якою спiзнався, та соромно признатись?..
А кругом Пiсок тiльки й чутки, що про лихi вчинки... Там у Крутому Яру нiмця-управителя пiдголено; на Побиванцi жида, як липку, обiдрано; там до в Красногорцi добивалося, та одiгнали; в Байрацькiм лiсi знайшли бiля дерева докупи зв'язаних i з черницею - i щось багато грошей недолiчуються; а от у Розбишакiвцi церкву обiкрадено... Гоготить про все це чутка, гуде, як у дзвони дзвонить, i далеко-далеко навкруги розходиться... Скрiзь пiднявся струс; кожен, лягаючи, просив бога, щоб цiлому встати.
Ну, та й лiта ж тепер настали! - балакають старi люди. - Мабуть, уже незабаром кiнець вiку... Недаром таке на свiтi коїться. Чому за нашi молодiї годи цього не було? Чого батьки, дiди й прадiди нiчого про таке не розказували?.. Тодi татарва була... палила їроди, села, людей рiзала, у полон полонила, на ясир гала... А тепер?.. Он, церкви крадуть!.. Хто? -татари!.. Де се воно видано?! Та й мiж рiдними розладдя пiшло... Син на батька руку здiймає; дочка матерi ухом не веде; брат на брата встає; сестра з сестрою ворогує; жiнка на чоловiка отруту готує... Усi - як подурiли, як показилися! А халамидникiв, повiйниць - скiльки!.. А покриток та дiвчат абияких!!. Колись якби вийшла замiж така, то один би поговiр не дав вiку дожити... А тепер... дочка з москалем спить, а мати кожухом прикриває... О-ох, господи! як ще ти терпиш нас на свiтi?..
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
XXIII
НЕВЗНАЧАЙ СВОЇ
Була темна осiння нiч. Дощ, як крiзь пiдситок, сiяв - густий та дрiбний; з землi вставала важка пара, закутувала все в своє вогке запинало, котре не давало бачити, що дiється на землi. Скрiзь тихо, темно, сумно, наче у мертвому царствi. Пiд таку годину завжди важко дишеться, сумно живеться. Добрi люди, аби смеркло, мерщiй засовуються по своїх домiвках; з вiкон низеньких сiльських хат блимав свiтло якимись жовтими кружалами. Кожному чогось не по собi. Всяк не знає, що розпочати, як би хоч трохи розважитись... Чоловiки: однi - чоботи латають, другi рукавицi плетуть, третi - щось iнше... Жiнки та дiвчата - то прядуть, то сорочки шиють. Дiти, позалазивши на пiч, дрiмають... У хатi тепло, тихо - хоч i неясно: серед полу на перекинутiм горщатi ледве блищить каганчик; як синя горошина, темно свiтить накипiлий гнiт... Якiсь померки окривають хату. Негода й туди залазить, i там своє бере? Коли не дощем обдає крiзь лиху оселю, то в вiкна; не важким туманом налягає, от, як надворi, - то нiмим сумом по хатi снує, в журбу людей сповивав, тяжкою тугою в душу залазить, сном укриває... Оце дiвчина спiває-спiває своїх любих пiсень; а там - дивись: обiрвався голос... слабшає, тихшає.... поки й сама незчується - коли й
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.