BooksUkraine.com » Класика » Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

142
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Хіба ревуть воли, як ясла повні" автора Мирний. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 76 77 78 ... 111
Перейти на сторінку:
на свою стежку. Тепер йо­го лихий не вiзьме! пiде собi жити... Шкода руiльки, що не жениться... чого доброго розволочиться, розледачiє!

Так казали люди. I вже не одна стара мати, маючи удочку на порi, нишком собi думає iнодi про Чiпку, а зустрiне, - вiтає гаразденько. Не одна й дiвчина зачiпає йо­го своїми любими жартами. Та глухий i нiмий Чiпка як до вiтання матiнки, так i до жартiв доньки. У його щось iнше на умi, друге на серцi. Iнодi серед роботи, заложи­вши руки, вiн задумається-загадається... "Ну що ж з того?" - забу­в­шись, спитає сам себе, - та, мов переля­кавшись свого го­ло­су, знов за роботу...


Тим часом усячина в них прибуває та прибуває... Минул­и й жнива. Надворi осiнню пахне. Стало людям вiльнi­ше.


Уп'ять пiднялась колотнеча... З крiпакiв правили викупн­i. Крiпаки не хотiли платити. Давай їх худiбчину цiнув­ати та спродувати... Купив Чiпка в одного корову; хо­тiв ще коня завести, - та не знайшов до вподоби...


Яке життя, таке й товариство. Зажив тепер Чiпка з Гри­цьком душа в душу. Удвох часом на роботу йдуть, удвох i додому вертаються. Пiд недiлю - або Чiпка в Гри­цька з ма­тiр'ю, або Грицько в Чiпки з Христею. Забув Грицько й про той вiхоть, що Чiпка був кинув... Та чи до того тепер Христi, коли в неї мала дитинка на руках?..


Христя вподобала Мотрю. "Вона така добра, така до­бра, як рiдна мати!" - хвалиться чоловiковi. I часто Хри­стя пiд свято приходить до Мотрi побалакати, розважит­ись. Мотря й собi навiдувала не вряди-годи Хри­стю. Як же тiй треба було на цiлий день виходити на роботу з дому, Мотря доглядала її сина Василька.


- Чому ви, матусю, свого Чiпки не ожените? - раз запи­тала Христя в Мотрi.


- Хiба б же я, дочко, не оженила його? Казала вже скi­ль­ки - не хоче!


- Видно, в його хтось на душi є, - та, мабуть, не посмiє ска­зати.


- Хто його знає. Не каже. А менi вже обридло на його бу­рлацьке життя дивитись! Що йому, то йому б - жiнка ро­з­важила... А то таки й менi. Вже стара, пiдтопталася, - все б таки невiстка перемiнила. Казала йому, - вказувала на вас... - "Он, кажу, бач: побралися люди, та й живуть щаслив­о. Чому б тобi не одружитись?.." Так i слухати не хоче... - Мотря важко зiтхнула.


- I чому я тепер, матусю, не дiвка, - смiється Христя. - От би вашому синовi й пара була!..


- I, вже, дочко! Йому, мабуть, нiяка жiнка не вгодить... тим вiн i не жениться.


Грицько й собi раз, побачивши сумного Чiпку, обi­зва­вся:


- Чому ти. Чiпко, не одружишся?


- Хiба воно краще?


- Авжеж, краще. Жiнка привiтає, порадить, роз­важить...


- Кий бiс! - глухо одмовив Чiпка, та засумував ще дуж­че. Вiн бачив сам усе те добре. Вiн бачив Грицькове ща­стя... Та воно його не грiло, а ще бiльше жалю завдавало. Вiн дедалi робився усе смутнiший та смутнiший; став ча­сто пропа­да­ти на цiлу нiч...


Жде Мотря, не дiждеться... "Мабуть, пiшов кудись погул­яти, - та щоб мої очi не бачили, уха не чули... Сказано: па­рубок!.. А, може, назнав кого..." Подумав вона так сама собi, поголубить у серцi надiю - i безпечно лягає спати. Не хва­литься про те нiкому, навiть i Христi. Не питає й Чiп­ки.


Раз зважилась. Прийшов Чiпка вже свiтом, зовсiм роз­виднилось. Сумний, блiдий, грiзний...


- Де ти, сину, ходиш? - питає Мотря, глядячи на його.


- Там немає, де був! - понуро одказав Чiпка й вийшов з хати по хазяйству...


Мотря тiльки плечима здвигнула. Чи не з повiйцею, бу­ва, якою спiзнався, та соромно признатись?..


А кругом Пiсок тiльки й чутки, що про лихi вчинки... Там у Крутому Яру нiмця-управителя пiдголено; на Поби­ванцi жида, як липку, обiдрано; там до в Красно­горцi доби­валося, та одiгнали; в Байрацькiм лiсi знайшли бiля дерева докупи зв'язаних i з черницею - i щось багато грошей не­до­лiчуються; а от у Розбишакiвцi церкву обi­крадено... Гого­тить про все це чутка, гуде, як у дзвони дзвонить, i да­леко-далеко навкруги розходиться... Скрiзь пiднявся струс; кожен, лягаючи, просив бога, щоб цiлому встати.


Ну, та й лiта ж тепер настали! - балакають старi люди. - Мабуть, уже незабаром кiнець вiку... Недаром таке на свiтi коїться. Чому за нашi молодiї годи цього не було? Чого батьки, дiди й прадiди нiчого про таке не роз­казували?.. Тодi татарва була... палила їроди, села, людей рiзала, у полон полонила, на ясир гала... А тепер?.. Он, церкви крадуть!.. Хто? -татари!.. Де се воно видано?! Та й мiж рi­дними розладдя пiшло... Син на батька руку здiймає; дочка матерi ухом не веде; брат на брата встає; сестра з сестрою ворогує; жiнка на чоловiка отруту готує... Усi - як подурiли, як показилися! А халамидникiв, повiйниць - скiльки!.. А покриток та дiвчат абияких!!. Колись якби вийшла замiж така, то один би поговiр не дав вiку дожити... А тепер... доч­ка з москалем спить, а мати кожухом прикриває... О-ох, господи! як ще ти терпиш нас на свiтi?..





ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА





XXIII


НЕВЗНАЧАЙ СВОЇ




Була темна осiння нiч. Дощ, як крiзь пiдситок, сiяв - гу­стий та дрiбний; з землi вставала важка пара, закутувала все в своє вогке запинало, котре не давало бачити, що дiє­ться на землi. Скрiзь тихо, темно, сумно, наче у мертвому царствi. Пiд таку годину завжди важко дишеться, сумно живеться. Добрi люди, аби смеркло, ме­рщiй засовуються по своїх домiвках; з вiкон низеньких сiльських хат блимав свiтло якимись жовтими кружала­ми. Кожному чогось не по собi. Всяк не знає, що розпоча­ти, як би хоч трохи роз­важитись... Чоловiки: однi - чобо­ти латають, другi рукавицi плетуть, третi - щось iнше... Жiнки та дiвчата - то прядуть, то сорочки шиють. Дiти, позалазивши на пiч, дрiмають... У хатi тепло, тихо - хоч i неясно: серед полу на перекинутiм горщатi ледве бли­щить каганчик; як синя горошина, темно свiтить накипi­лий гнiт... Якiсь померки окривають хату. Негода й туди залазить, i там своє бере? Коли не дощем обдає крiзь ли­ху оселю, то в вiкна; не важким туманом налягає, от, як надворi, - то нiмим сумом по хатi снує, в журбу людей сповивав, тяжкою тугою в душу залазить, сном укриває... Оце дiвчина спiває-спiває своїх любих пiсень; а там - ди­вись: обiрвався голос... слабшає, тихшає.... поки й сама незчується - коли й

1 ... 76 77 78 ... 111
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"