Читати книгу - "Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова"

Минуло кілька днів

Бригада будівельників виявилася веселими хлопцями. Але що дивно - пунктуальними та дуже ввічливими. У житті таких будівельників не бачила. Хоча... хто його знає, я якось не особливо з ними й перетиналася-то. Тому причепурили моє житло досить швидко і з мінімумом незручностей. Було дуже незручно, що змушую чекати клієнта з «Ан-Лін», проте Руслан запевнив, що все в порядку і ми в усі терміни вкладаємося. Марія Семенівна таки примудрилася захопити високого бригадира до себе, і, здається, їй почали щось робити вже на наступний день після закінчення робіт у мене.

Через час нерви вщухли, мозок перестав з радісним: «Уї-і-і-і!» вкидувати мене у вир паніки та бажання покусати лікті. І не тільки лікті, бо перед внутрішнім поглядом були картини одна яскравіше іншої. Загалом, жах і кошмар. Кошмар і жах. Спочатку хотілося створити щось страшне і хоч якось притягнути до відповідальності Руслана, який тепер накоїв в моєму житті бог знає що. Хіба вн не накоїв? Хм, складно.

Поки я так металася в панічних думках, сама й не помітила, що все почало... змінюватися. І начебто навіть в більш приємну сторону.

У підсумку це горезвісне все якось незрозумілим чином почало налагоджуватися - напевно, тому що я знову потрапила в звичне середовище. Нехай не відразу, але все ж потрапила! Намагалася, в кінці кінців.

Це було дуже дивно. Те, що відбувалося між мною і Русланом. Ми зідзвонювалися, листувалися, ввечері говорили по скайпу. Довго говорили. Ранок починався з дурних, але таких милих смсок. Загалом, у мене не залишалося іншого виходу, крім як зізнатися собі: закохалася. Безповоротньо та жахливо закохалася в чоловіка, який зараз так само закоханий в мене. Можливо, це всього лише хвиля взаємного потягу і пристрасть. А потім все зникне, розвіється, ех...

Я глянула у вікно і мимоволі стиснула ручку валізи. Потяг уже зупинявся.

Так, чи не будемо думати про погане. Це все Чубач зі своїми ворожіннями і напуттям: «Обов'язково з'ясуй, що це за баба, ім'я якої на літеру "Г"! Вона зазіхає на вашу житлоплощу!»

Г... Цікаво, як її звуть? Галина? Гандзя? Гелла? Або, може бути, якась Гертруда? Складно. Якось так складалося, що за все життя не було жодної подруги з подібним ім'ям. Навіть знайомої, все якось більше інші літери алфавіту.

Зітхнувши, я підхопила закутаний за всіма правилами горщик з кактусом (вдома на самоті залишати було шкода), валізу та вийшла з купе. Один тільки котячий бог (з появою Віталіка котячий бог став дуже значущим божеством в нашому домі, тому нерідко я звертаюся до нього за допомогою... або згадую незлим тихим словом) знає, як мені вдалося не спалитися. Повна рішучості та спраги перевірити тлумачення Чубач, я приїхала до Києва, не попередивши Руслана. Зайду, поставлю валізку на сходинки, скажу: «Здрастуй, милий, ось і я!»

А там вже по обстановці. Якщо у милого тиша й покій      - вручу кактус до рук; якщо ж оголена дівчина років так двадцяти трьох, то кактус полетить йому в голову. Не те щоб я ревную, але не дуже люблю, коли по будинку сновигають оголені дівчатка молодші за мене. Тільки і всього.

Совість часом намагалася вийти з глибокої коми і пробитися до мене з думкою, що недобре так ось думати про людину. Руслан же навіть зізнався, що Танюся - домробітниця, а інших баб при мені делікатно не згадував. Але все ж…

Квартира зустріла мене тишею. Нічого підозрілого. Я залишила в коридорі чемодан, кактус поставила на полицю.

- Віталіку!

У відповідь - тиша. Чому цей бандит навіть не подумав мене зустрічати?

- Вітальчику! - повторила я, пройшовши на кухню.

Так, миска повна їжі... дві миски, три миски, вода... дві банки з водою. Віталік явно не голодує. Чи то Танюся балує по саме не можу, чи то Руслан. Віталік хоч і хороший котик, але задовбе своїм самовдоволеним «мяу» кого завгодно. При цьому я ще можу йому опиратися, а ось сторонні чомусь ведуться на скарги бідного звіра.

Ні, це все, звичайно, здорово, але де кіт? Невже спить без задніх лап і не чує, хто ходить по квартирі? Повік не повірю, що Віталік втратив пильність! У котів з суворою юністю на вулиці вона працює як годинник!

Наближаючись до своєї кімнати, я почула дивні звуки. Хотіла було вже відчинити двері, але раптово почула Руслана:

- Ну, не вередуй, дорогенька, це ж не боляче. Тобі сподобається.

Що він тут робить в робочий час? П'ятницю ж. Взагалі-то він повинен зараз сидіти в офісі «Ан-Лін» і вирішувати питання. Або мотатися у справах своєї рекламної мега-імперії, або що там у нього. Адже мчав ж до Києва саме з робочих питань, а не...

Я безшумно підкралася до дверей, вставши так, щоб не отримати по носі, якщо раптом та різко розчиняться.

- Послухай, мила, ти не маєш рації, - знову долинув воркуючий голос Руслана. - Ти ж розумієш, що я все одно доб'юся свого. Ну йди до мене, не вередуй.

Всередині все закипіло від гніву. Це що ще за владний самець та норовиста дівчина? Мене він так не вмовляв! Просто впав і все зробив. Хам. Нахаба. Це ж треба, взагалі ніяких шлюбних танців навколо самки! Роли і вечерю не беруться до уваги, якщо що.