Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

— Краще би зараз тієї самогонки… — сказав він до себе, пересмикуючись од разючого смаку бензину.

За хвильку Субота знову був у приміщенні й запекло атакував зсередини двері чорного входу. Ті намертво привалив замет, але дільничний зміг їх ледь прочинити. На подвір’ї лежав тільки сніг і ледь виднівся, засипаний по самий дах, порожній гараж. Віталік насилу протиснув урну в щілину й запхав у неї картонну теку. Тоді вкотре машинально втер губи й гидливо нюхнув пальці.

— От же ж гівно, — сказавши це, Субота скривився й відригнув. Темним тамбуром чорного входу рознісся ядучий запах бензину.

Субота щедро поливав течку із пластикової пляшки. Він навіть розв’язав її, щоб як слід зволожити зсередини. Бензин зібрався на дні калюжею завглибшки з палець. Дільничний пожбурив пляшку в сніг, відставив урну якнайдалі від дверей, дістав запальничку й заходився клацати кресалом.

Аж ось у вхідні двері хтось гучно постукав, й Субота мало не впустив запальничку.

— Зара’! — заволав він і стиха матюкнувся.

Нарешті змусив оранжеве полум’я лизнути мокрий від бензину кутик течки, й за секунду урна, видавши голосне «в-в-вух» спалахнула, обпаливши волосинки на його зап’ястку, і Субота спрожога скочив. Рука тепер смерділа обсмаленою свинею.

Палахкотіння цієї течки давало відчуття, що все не так уже й погано, і Субота вичавив із себе посмішку. «Под контрольом, — сказав він собі, — пока шо усьо, як мінімум, под контрольом».

За вхідними дверима нікого не було, тож Субота подумав, що відвідувач не дочекався, аж побачив, що двері його кабінету відчинені. І збагнув, хто там, іще до того, як увійшов. Безпомильно впізнав запах парфумів.

— Ти? — запитав він, і в його зачудуванні вочевидь вчувалися нотки радості.

— Привітику, Віталя. А чого це в тебе мусор посеред кабінету?

Це була Ксенія.

Розділ 42

Ані хвилиною пізніше

Ярмарки в Буськовому Саду відбувалися нечасто. Аж так нечасто, що цей, здається, був перший. Базари — так. А от щоб ярмарки, та ще й у центрі, та ще й зі сценою, та й ансамбль якийсь обіцяли — такого не бувало. Продавці давно порозкладали на лотках свій товар, але торгівля досі не почалася — зі сцени виступав мер. Павлові Борисовичу дуже залежало на тому, щоб заспокоїти всіх, хто вірив чуткам про зниклих людей, і пригрозити тим, хто ці чутки поширював, тож він щедро розсипався красномовством — щоб нікому й на гадку не спало поскаржитися високим гостям, які от‑от мали завітати. Слід зауважити, чекали на них давненько, але зараз, якщо вірити мерові, вже справді недовго лишилося.

Павло Борисович облизав пересохлі вуста і перейшов до завершальної частини промови:

— Але навіть фахівець, якого вони відрядили з Києва, не зміг знайти жодних доказів того, що цей маніяк узагалі існує! Він заплутався у власних підозрах, виставив себе на посміховисько і закінчив відрядження тим, що напився вчора у «Мінотаврі». Очевидно, з горя через те, що для нього тут не знайшлося роботи!

Юрба вимучено засміялася.

— І нащо комусь здалася ця безглузда жахалка? — гримів у мікрофон Тупогуб. — Та щоб відвадити від нашого селища фахівців! Щоб викликати нездорову увагу преси! Щоб піддати сумніву саму можливість відродження нашого селища — і в зародку знищити конкурента — майбутнього цукрового гіганта!

Натовп біля сцени принишк. Мер звичними мазками змальовував світле майбутнє Буськового Саду, а тоді хлюпнув чорної барви, розповівши про те, що може спричинити відмова інвесторів докластися до реконструкції заводу, й урешті, на сповненій надії врочистій коді дав знак Науменкові та його хлопцям зривати опону зі снігоприбирального автомобіля. Збіговисько захоплено зойкнуло, Захар стрибнув за кермо, заревів двигун, і ковш ротора вгризся у найближчий замет. Снігозбирач ефектно вистрілив у небо фонтаном снігу. Сонячне проміння танцювало в струмені, чудернацькими веселковими заломленнями. Авто поповзло по засніженій частині площі, залишаючи по собі ідеально прибрану смугу, і було в цьому всьому щось таке безжурне, як у дитинстві.

І лише Захар за кермом залишався похмурий мов хмара — із голови не йшла вчорашня розмова і моторошне видіння, у якому в мера не було обличчя. Він намагався втішити себе тим, що роторний снігозбирач — надійний провісник того, що незабаром таки придбають пожежне авто, але витіснити з голови кишло хробаків не вдавалося. «Іде, — наполегливо повторював він собі. — Іде за гріхи…»

З’юрмлений на площі люд пороззявляв роти, а мешканці трьох бузьківських п’ятиповерхівок повистромлювалися з вікон.

Чи варто казати, що Звір, якого ніхто не впізнав, того ранку теж був на площі. Чи варто пояснювати, з яким засмаком він дивився, як ріжуть сніг гострі ножі ротора…

Оксі сиділа в нього на столі, безцеремонно посунувши папери. Довга вовняна сукня спадала з її стегон вишуканими хвилями, а яскрава шовкова хустина надавала їй схожості з героїнею якогось фільму. Субота подумав: хоч би що вона вбрала, їй личить усе. Або ж вона завжди вбирає те, що їй личить. Хтозна, може, комусь вона й не видавалася аж такою ідеальною, та тільки не Суботі. Чуючи її улесливий голос, він щоразу не міг стриматися, уявляючи, як повертається з роботи, знімає свої замшеві черевики, впираючи носак одного в закаблук іншого, плентається в кухню, а там — Ксеня. І вона оцим своїм ледь чутним голосом запитує, чи сильно він натомився, ставить перед ним тарілку. І чарку, що вже там. І чарку.

— Ти зависнув чи шо? — спиталася Оксі, бо Субота так і стояв в одвірку, дурнувато всміхаючись.

— Привіт, — схаменувся він і машинально встромив руку в кишеню, щоб перевірити, чи не стирчать звідтіля пачки грошей, які він дістав із сейфа.

Навіть зараз Ксеня, що несамохіть руйнувала всі його плани, розбурхувала уяву. Її голос завжди видавався йому сексуальним іще й тому, що він вчував у ньому покору. І щоразу він мимоволі уявляв, як надіває на Ксенині руки наручники, й через це навіть трохи паморочилася голова.

— Справа є, — м’яко мовила вона. — Допоможеш?

Субота підійшов до неї й з мимовільною жадібністю ковзнув поглядом по витончених вилицях і круглястій лінії маленького підборіддя. Від неї пахло м’ятною жуйкою.

— Я трохи зайнятий, якшо чесно… А шо таке?

— Ти бензин п’єш, чи шо… — Ксенія скривилася.

— Із бака тре’ було злити, — знітився він і затулив рота рукою.

— Фу, ще й горілим штиняє… Купи собі дезік, Субота!

— Та є в мене, — він відчув, як по-зрадницькому спалахнули вуха. — Розказуй давай, яка справа, бо мені по ділах нада.

— Хочу заяву написати. З приводу Христини.

Субота відразу насупився й відійшов до вікна. Правду кажучи, коли зустріла його отим своїм котячим «привіт», він сподівався швиденько її спекатися.

І навіть коли сказала про допомогу, думки за інерцією рухалися в тому ж напрямку — так-так, аякже, зайди завтра. Але «заява» і «Христина» — це були найгірші два слова, поєднані в одному реченні, коли на площі досі не відлунав упевнений голос мера.

— Дак а шо таке? — нарешті запитав Субота, запізніло вдаючи нерозуміння. — Наче ж усе