Читати книгу - "Містична річка"

розпущеного волосся над самим вухом. Кейті тоді була така гарна, що примусила людей глибоко зітхнути. Селеста пригадала, що ніколи раніше не бачила такої краси, і сама Кейті, либонь, не мала ані найменшого уявлення про те, якою гарною була. Коли Аннабет згадала про синю сукню, Селеста вмить зрозуміла, яку сукню треба знайти.

Вона прийшла до цієї кімнати, де вчора вночі бачила Джиммі, який стояв, притиснувши подушку Кейті до обличчя, й вдихав її пахощі, й відчинила вікна, щоб очистити кімнату від липкого запаху втрати. Вона знайшла сукню в застебнутій на блискавку одежній сумці в глибині шафи, дістала її й сіла на мить на ліжко. Знизу долинали звуки авеню — стукіт автомобільних дверцят, що зачинялися, гомін людей, які йшли по тротуару, сичання автобуса, що відчиняв двері на розі Крешент. Селеста дивилася на фотографію Кейті та її батька на нічному столику дівчини. Світлину було знято кілька років тому. Кейті всміхалася, міцно тримаючись за свої підтяжки та сидячи на плечах у батька. Джиммі тримав її щиколотки в своїх руках і дивився в фотокамеру з характерною для нього чудесною відкритою усмішкою, яка могла здивувати вас тільки тому, що дуже мало чого в Джиммі здавалося відкритим, і усмішка була єдиним місцем, де його стриманість відступала.

Вона зняла фотографію з нічного столика Кейті, коли почула Дейвів голос із хідника внизу.

— Знову ви вдвох.

Вона сиділа там, помираючи від страху, коли почула спочатку розмову Дейва з полісменами, а потім зауваження, якими обмінялися Шон Дівайн та його партнер, після того як Дейв перетнув вулицю, щоб купити сигарети для Аннабет.

Протягом десятьох чи дванадцятьох жахливих секунд вона мало не виблювала на синю сукню Кейті. Її діафрагма підстрибувала вгору й падала вниз, а горло стислося, і вміст шлунка клекотів, погрожуючи вирватись назовні. Вона нагнулася, намагаючись утримати його всередині, і хрипкий стогін кілька разів зривався з її вуст, але вона стрималася. І напад минув.

Проте її досі нудило. Нудило й обгортало липучим страхом, а її мозок, здавалося, палахкотів вогнем. Від цього тьмяніло світло, й темрява наповзала на її обличчя та на сітківку очей.

Вона лягла на ліжко, коли Шон та його партнер стали підійматися сходами, й хотіла, щоб її вдарила блискавка або на неї обвалилося небо, чи якась невідома сила підняла її й пожбурила у вікно. Вона віддавала перевагу всім цим сценаріям перед тим, на який дивилася тепер. А можливо, він просто хотів захистити когось іншого чи бачив щось таке, чого не мав бачити, і йому погрожували. Можливо, поліція допитувала його тому, що включила до списку підозрюваних. Адже не було сумніву в тому, що її чоловік не міг убити Кейті Маркус.

Його розповідь про те, що на нього напав бандит, звичайно ж, не трималася купи. Вона це знала. Вона вже не раз протягом двох останніх днів силкувалась заховатися від цього знання, витіснити його з голови, як густа хмара витісняє сонце з неба. Але ще тієї ночі, коли він розповів їй про це, вона знала, що бандити не б’ють лівицею, коли в правиці тримають ніж, і вони не користуються такими розумними фразами, як «Твій гаманець або твоє життя, суко. Я заберу в тебе те або те». І їх не могли роззброїти й побити такі люди, як Дейв, який не брав участі в бійках після того, як закінчив школу.

Якби Джиммі прийшов додому з такою розповіддю, це була б інша річ. Джиммі, хоч і був худий і тендітний, але справляв враження чоловіка, який міг убити людину. Схоже, він знав, як треба битися, і просто вийшов з того віку, коли насильство було доконче потрібне в його житті. Але Джиммі досі пахнув небезпекою, спроможністю до руйнування й знищення.

А от Дейв справляв зовсім інше враження. Він був чоловік із таємницями. У його темній голові крутились якісь темні колеса, за його завжди спокійними очима розгорталося фантастичне життя, куди ніхто інший не міг увійти. Вона була одружена з Дейвом уже вісім років і завжди сподівалася, що зрештою він розкриє їй свій внутрішній світ, але він його їй так і не розкрив. Дейв більше жив у власному внутрішньому світі, аніж тут, у світі інших людей, і, можливо, ці два світи злилися між собою, і темрява, що панувала в Дейвовій голові, проникла на вулиці Східного Бакінгема.

Чи міг Дейв убити Кейті?

Вона завжди йому подобалася. Хіба ні?

Та чи спроможний Дейв — її чоловік — на вбивство? Чи спроможний він гнатися за дочкою свого давнього друга в темному парку? Чи міг він бити її й слухати її зойки та благання? Або вистрелити їй у потилицю?

Чому? Чому хтось виявився спроможним на такий учинок? І якщо ви погодитеся, що хтось міг учинити таку річ, то чи можливий логічний стрибок, який дозволить припустити, що цією людиною є Дейв?

Атож, думала Селеста, він живе в потаємному світі. Він, мабуть, ніколи не стане нормальним чоловіком через ті злочини, які вчинили проти нього, коли він був дитиною. Так, він збрехав їй про бандита, який на нього напав, але, можливо, існує раціональне пояснення для цієї брехні?

Яке, наприклад?

Кейті вбито у В’язничному парку незабаром по тому, як вона покинула «Останню краплю». Дейв запевняє, що він бився з бандитом на паркувальному майданчику того самого бару. Він запевняє, що покинув там бандита непритомним, але його ніхто не знайшов. Хоча поліція й згадала, що знайшла там сліди крові. То, можливо, Дейв усе-таки казав правду? Можливо.

Але Селеста знову замислилася про час, коли все це сталося. Дейв сказав їй, що він був в «Останній краплі». Він явно набрехав поліції, коли саме там був. Кейті вбито між другою і третьою годинами ночі. Дейв повернувся додому десять хвилин на четверту, весь у чиїйсь крові та з непереконливою історією про свої пригоди.

І це був наймоторошніший збіг — Кейті вбито, а Дейв повертається додому, залитий кров’ю.

Якби вона не була йому дружина, чи бодай завагалася б зробити очевидний висновок?

Селеста знову нахилилася вперед, намагаючись утримати в собі те, що утворилося в неї всередині, й заглушити голос у своїй голові, що промовляв пошепки: «Дейв убив Кейті. Ісусе Христе. Дейв убив Кейті.

О, Святий Боже! Дейв убив Кейті, а я хочу вмерти».

— То ви вже не підозрюєте Боббі й Романа? — запитав Джиммі.

Шон похитав головою.

— Цілком ні. Але їхнє алібі не