Читати книгу - "Містична річка"

Аннабет завважила:

— Але з ваших облич я бачу, що ви не вважаєте це ймовірним.

— Ні, місіс Маркус, не вважаємо.

— То кого ж ви підозрюєте? — запитав Джиммі. — Кого завгодно?

Вайті й Шон перезирнулись. Аж ось відчинилися двері, і до кухні увійшов Дейв. Розірвавши целофан навколо пачки сигарет, він подав її Аннабет.

— Маєте свої сигарети, Анно.

— Дякую вам. — Вона подивилася на Джиммі з виразом невеликого збентеження на обличчі. — Я його не просила.

Він лагідно усміхнувся й поплескав її по долоні.

— Люба, ти можеш мати все, чого тобі треба.

Прикурюючи, Аннабет повернулася до Вайті й Шона.

— Я покинула курити десять років тому.

— Я також, — сказав Шон. — Можна я візьму одну?

Аннабет засміялася, сигарета застрибала в неї в зубах, і Джиммі подумав, що це, мабуть, перший приємний звук, який він почув за двадцять чотири години. Він побачив усмішку на обличчі в Шона, коли той узяв сигарету в його дружини, й хотів подякувати йому за те, що заохотив її посміятися.

— Ви поганий хлопець, офіцере Дівайн, — промовила Аннабет, припаливши йому сигарету.

Шон затягнувся.

— Я вже це чув.

— Чув минулого тижня від нашого командира, — сказав Вайті. — Якщо я правильно пам’ятаю.

— Справді? — запитала Аннабет і подивилася на Шона теплим і зацікавленим поглядом, бо була одна з тих рідкісних жінок, які полюбляють слухати не менше, ніж говорити.

Шонова усмішка поширшала, коли Дейв сів, і Джиммі відчув, що в кухні стало легше дихати.

— Я лише недавно повернувся з тимчасової відставки, — визнав Шон. — Учора був мій перший робочий день.

— А чого ти накоїв? — запитав Джиммі, нахиляючись над столом.

— Це конфіденційна інформація, — відповів Шон.

— Сержанте Паверс? — втрутилася до розмови Аннабет.

— Річ у тім, що офіцер Дівайн…

Шон подивився на нього.

— Я теж можу розповісти про тебе дещо.

— Справді, Шоне, ти слушно мені нагадав. Вибачте, місіс Маркус.

— Та пусте.

— Ніяк не можна розповідати про це. Вибачте.

— Шоне, — промовив Джиммі й коли Шон подивився на нього, спробував передати йому очима, що це добре, що саме цього вони тепер і потребують. Перепочинку. Розмови, яка не мала б нічого спільного з убивством, похороном або втратою близької людини.

Обличчя Шона полагідніло. На якусь мить він став схожий на одинадцятирічного хлопчиська, яким колись був. Кивнувши головою, Шон обернувся до Аннабет і сказав:

— Я завалив одного чоловіка фальшивими штрафами.

— Що ви вчинили? — Аннабет нахилилася вперед, сигарета піднялася їй до вуха, й широко розплющилися очі.

Шон відхилив голову назад, глибоко затягся сигаретою і видихнув дим на стелю.

— Був один тип, якого я не злюбив — не має значення чому. Десь раз на місяць чи щось таке я заходив на його сайт в інтернеті й записував йому якесь порушення на паркувальному майданчику. Мої звинувачення були різні: одного місяця це було порушення стоянки на один метр, другого — паркування в комерційній зоні і так далі, й так далі. Одне слово, той чоловік був постійним правопорушником, але він про це не знав.

— Бо не одержував квитанцій, — сказала Аннабет.

— Саме так. І кожні три тижні його штраф зростав за невиплату, аж поки одного дня його не викликали в суд.

Вайті сказав:

— І він довідався, що заборгував державі тисячу двісті доларів.

— Тисячу сто, — поправив його Шон. — Він сказав, що ніколи не одержував квитанцій, але суд йому не повірив. Бо суддям надто часто доводиться це чути… Отже, бідолаха опинився в халепі. Штраф йому оголосив комп’ютер, а комп’ютер не бреше.

— Здорово, — сказав Дейв. — Ти часто таке витворяєш?

— Ні, Девіде, — відповів Шон. — Таке я витворяю нечасто.

— Він назвав тебе Девідом, — сказав Джиммі. — Стережися.

— Я вчинив це одного разу стосовно одного чоловіка.

— І як тебе викрили?

— Тітка того чоловіка працює в інспекції, — сказав Вайті. — Ви собі уявляєте?

— Ні, не уявляємо, — сказала Аннабет.

Шон кивнув головою.

— Хто про це знав? Той чоловік сплатив штраф, але потім попросив свою тітку прояснити цю справу, і вона простежила, що сліди ведуть до нашого відділка. А що я раніше мав проблеми з цим джентльменом, то для начальника було легко звузити коло підозрюваних, і я попався.

— А чи багато неприємностей ти мав через цю справу? — запитав Джиммі.

— Багато, — визнав Шон, і тепер усі четверо засміялися. — Величезну торбину.

Шон спіймав вогник веселості в очах Джиммі й також засміявся.

— Старина Дівайн мав тяжкий рік, — додав Вайті.

— Вам пощастило, що про це не довідалася преса, — зауважила Аннабет.

— О, про це ми подбали, — всміхнувся Вайті. — Ми могли добряче надавати йому по дупі, але пані з інспекції довідалася лише про номер поліційного відділка, з якого надходили штрафи, а особистий номер поліціянта нам пощастило приховати від неї. На чому ми попалися — на канцелярській помилці?

— На перебої в комп’ютері, — уточнив Шон. — Начальник відділка примусив мене повернути гроші, усунув на тиждень від роботи без платні й призначив тримісячний термін випробування. Хоч могло бути й набагато гірше.

— Ми могли позбавити його звання, — додав Вайті.

— А чому не позбавили? — запитав Джиммі.

Шон загасив сигарету й розвів руками.

— Бо я суперкоп. Ти не читаєш газет, Джиме?

— Цей хвалько, — озвався Вайті, — хоче вам сказати, що за останні місяці розкрив кілька сенсаційних справ. Він має найвищий відсоток розкриття в моєму відділку. Ми чекаємо, коли він упаде, щоб турнути його.

Дейв вигукнув:

— Ота банда, що діяла на дорогах! Я якось бачив твоє прізвище в газеті.

— Як бачиш, Дейв газети читає, — промовив Шон, звертаючись до Джиммі.

— Хоча не читає посібники про те, як треба грати в більярд, — усміхаючись, зауважив Вайті. — Як там ваша рука?

Джиммі подивився на Дейва й перехопив його погляд, коли той опускав очі. Відчувалося, що великий коп глузує з Дейва, провокує його. Джиммі свого часу мав чимало таких розмов із поліціянтами і знав цей тон. Він відразу зрозумів, що коп мав на увазі Дейвову руку.